Жінка-змія

Вiд того осмiлiв, i рука моя натрапила iй на лоно, але тут зустрiлася з рукою ii – це був той випадок, коли Оксана моi домагання рiшуче перепиняла. Але був сьогоднi вечiр особливiший, я вiдчув, що сьогоднi ii рука опираеться не так рiшуче, та й не спиняла вона мене голосом, отож опiрна сила досить швидко зламалася, i я вiдчув ii оголене стегно. Але там далi все було мiцно перекрите купальником.

–  Ти що, в купальнику? – спитав розчаровано я, сiдаючи.

– Ну да, думала, що купатимемося.

–  Могли б купатися i без купальникiв, – сказав я.

–  Я так не можу, – серйозно сказала Оксана пiсля паузи. – І взагалi, таке роблять тодi, коли люблять.

–  Але хто сказав, що я тебе не люблю?

–  Не сказав, що й любиш, – рiвно вiдрiзала Оксана.

Мiй пал пропав. Зрештою, сьогоднi в мене виходила з нею не «лiнива любов», а майже активна, але той чортовий купальник усе зiпсував. Окрiм того, вона вiдверто вимагала в мене освiдчення. Але я того чинити не бажав, щоб бути, зрештою, чесним перед нею, адже вона увiч непогана i незiпсована дiвчина.

Принаймнi не така, як Марта, яку тiльки торкни, й вона лягае.

–  Ще не готовий до цього, – мовив знiчено.

–  То й не розпускай рук, – рiвно сказала Оксана i сiла. – Пiшли походимо.

Я був розчарований, але робити нiчого. Ми звелися i пiшли. Мiй язик молов якiсь мудроти, а вона слухала i, як завжди, пiдтримувала розмову короткими, часом цiлком наiвними запитаннями. Отже, ми стадiю «лiнивоi любовi» й цього разу не перейшли, хоч сьогоднi я був до того готовий.

Але сягли у «лiнивому коханнi» далi – вперше я вiдчув ii лоно, хай через купальника – досi вона такого менi не дозволяла. Через це рука моя нiби щемiла, а в грудях не зникало хвилювання.

Зрештою, рушили до мiсця нашоi зупинки, небо вже догасло, але було трохи видно. Всi виявилися на мiсцi, за винятком Юрка з горбункою Зоею. Я глянув на своiх товаришiв: по них видно було, що вiдбулося. Щодо Олега й Марти – й так усе ясно, а Геннадiй цвiв. Вiн пiдморгнув менi, Лена дивилася кудись убiк, i ii обличчя стало зовсiм таке, як бувае в Олега: холодне й непроникне.

Ми пожартували щодо Зоi та Юрка i почали чекати, запаливши вогнище i доiдаючи та допиваючи те, що залишилося. Зрештою, побачили i iх. Зоя йшла попереду по стежцi така, як завжди, iз гордо зведеним прекрасним обличчям, а ззаду плуганився якийсь знiчений, знищений i нiби розтерзаний Юрко. На вустах у Зоi цвiла таемнича усмiшка.

–  Ша, хлопцi й дiвчата, – шепнув я, миттю збагнувши, що сталося.