Жінка-змія

 – А менi здаеться, що в життi е щось бiльше i цiкавiше.

–  Гадаеш, е?

–  Переконаний, – сказав Юрко. – Я тут познайомився з деякими людьми. І вони дали менi почитати книжки. Але такi книжки, що за них можуть у тюрму запроторити. Хочеш, дам почитати. Тiльки це мiж нами.

–  Це як революцiонери? – спитав я. – Нi, Юрку, цього я не хочу i тобi не раджу. По-перше, мене зовсiм не вабить тюрма. А по-друге, я переконався, що жодна революцiя не приносила людству добра, а тiльки лихо, кров та руiну. Я хочу жити, Юрку! Дивитися на свiт, любити дiвчат, тобто робити життя цiкавим.

А все iнше мене не обходить!

–  Гаразд! – зiтхнув Юрко. – Може, маеш рацiю. Але колись тобi оце нiби цiкаве осточортiе. Що тодi?

–  Ну, нi! – засмiявся я легковажно. – І тобi раджу його любити. Поки е дiвчата, i сонце, i смiх, i веселощi – доти людина щаслива.

Ми озирнулися. По вулицi йшло двое п’яних. Обiйнялися й мимрили якусь пiсню.

–  Щасливi тi, що володiють, – сказав Юрко. – Як це ти кажеш латиною?

–  ВеаП розiсiеiгiиз, – сказав я.

Ми розсмiялися.

ІІІ

Отже, ми зустрiлися наступного дня, i горбунка Зоя невимушено ввiйшла в наше товариство. Вона була весела i жартiвлива, що рiдко трапляеться серед дiвчат, бо смiхотливi та жартiвливi – це не одне i те ж. Смiхотливi люблять, щоб смiшили iх, самi ж не смiшать нiколи, а жартiвливi смiшать iнших.

Ми рушили юрмою, навантаженi, як вiслюки, iжею, пляшками, магнiтофоном, ковдрами, через острiв, iз великим смiхом перебралися через камiння, часом зiслизуючи в воду й мокнучи, або й обляпуючи зумисне одне одного.

Найвправнiшою серед нас виявилася Зоя, вона стрибала з каменя на камень, нiби цiле життя цим i займалась, як пташка, i це було дивно, бо ми всi виросли на околицi, i цим камiнням i справдi все життя стрибали, а вона ж була прийда. Зрештою, нашi дiвчата зумисне вдавали iз себе незграбних i вимагали в нас допомоги – так було веселiше. Отже, я пiдтримував Оксану, Геннадiй – Лену, Олег – Марту, а Юрко тут i дiла не мав, бо його пара допомоги не потребувала i в незграбу гратися не бажала.

Потiм ми вибралися на гору, знайшли там гарну галявинку, дiвчата почали розставляти на ковдрах наiдки i напоi, а я з Олегом возилися бiля магнiтофона, – щось там заiдало. Геннадiй лежав, пiдмостивши пiд голову руки, заклав до рота травинку i, пожовуючи ii, блаженно дививсь у небо, Юрко проходжувався стежкою – якийсь був трохи не в собi.