Жінка-змія

–  А що воно таке – що сказав? – спитала Марта.

–  Фаталiзм? – перепитав я. – Ну, те, що пiдлягае вироку долi.

Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помiтив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?

Смiливо взяв згорнутого в дудочку папiрця.

–  Оксана! – прочитав голосно. Оксана почервонiла, а всi радiсно загелготали.

–  Тепер Олег, – наказав я. – Твоя черга.

–  Нi, я хочу! – смикнувся Юрко. – Ато розберете дiвчат, а менi знову пiдкинете горбунку.

–  Тодi за алфавiтом, – сказав я.

Геннадiй вибрав Лену. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав Марту. Вiн зробив вигляд, нiби скривився, але обое залишилися задоволенi, до речi, Олег Мартi подобався, хоч за негласним розподiлом вона належала таки Геннадiевi.

–  Це нечесно! – сказав Юрко. – Перший мав тягти я!

–  Все чесно, Юрку, – мовив я. – Згоджуйся, iнакше гулянка вiдмiняеться.

–  Гаразд! – згодився Юрко. – Але все одно, це нечесно.

–  Чесно! – гаркнули ми на всi горлянки, аж прибiгла з кухнi злякана Юркова мати: ми ж бо зiбралися в нього.

–  Усе гаразд, мамо! – сказав Юрко, i мати причинила дверi.

Отже, час гулянки було визначено на суботу, тобто на завтра;дiвчата мали органiзувати харчi, а ми – випивку, все як звичайно. Незвичайне було iнше: горбунка Зоя таки зумiла впевнено i без перепон увiйти в нашу компанiю. Ми розiйшлися, а Юрко пiшов провести мене.

–  Не журися, Юрику, – сказав я м’яко товаришевi.

–  Чому ти проти мене? – спитав гостро Юрко.

–  Та не був я проти тебе, – мовив я. – Це ж виграшки! Що, боiшся ii?

–  Не знаю, – тихо сказав Юрко. – Вона не така, як нашi дiвчата.

–  Що значить – не така?

–  Не знаю! Бачиш, коли признатися вiдверто, чомусь менi нудно стае вiд наших гулянок, вiд отого обмiну хлопцями та дiвчатами… Ти та Оксана ще нiчого, а тi… вони ж нам чужi!..

–  Старий стаеш?

–  Може, й так. А може, й нi! Хочеться чогось серйознiшого, а не все хi-хи-ха-ха! Балачки про бабiв, оцi iгри, розиграшi, гадання.

–  А що справжне, Юрку? – спитав я. – Ми молодi, отже, намагаемося зробити свое життя цiкавим. Хiба це зле? Бо що нас чекае далi: робота, родина, дiти – одне i те ж щодня, чи ж не нудота? Якесь болото, в яке опускатимешся, поки не ковтне. А тодi – гроб i духовий оркестр, – я замугикав траурного марша. – Не красота?

–  Хто зна, – задумливо сказав Юрко.