Сповідь

Всi усмiхненi i спокiйнi, так дивно, так задоволено спокiйнi – невже тiльки одного мене гризла в той день стума?

(«Так, – гадав я пiзнiше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, i уривки думок пливли, як кольоровi спалахи. Так, це тiльки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвiса». Тiло мое дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голiй, холоднiй землi).

Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок i чотирьох чоловiкiв – двох старост, дружка, тобто мене, й пiддружого – ми пiшли до молодоi по хустку.

Дорогою грали музики, вже стояла довкола темiнь, i ми голосно спiвали:

Ой димно нам, димно,

Що й бояр не видно,

Тiльки одне видно,

Да й те за горами…

Вулиця дихала спокоем теплоi осенi, нiжно пахло зiв'ялим листям i димком, хтось палив бур'яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всi пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хмiль. Молодiсть водила нами, i кожен iз того немалу утiху мав – один я був серед них нiби мiчений.

Наречена нас уже чекала. Але бачила тiльки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навiть: темна, палка, оксамитова нiч дивилася на сотниченка, i вони обое млiли од вiдчуття великоi тайни, до якоi причащалися. Дивився на них, по-дружньому усмiхаючись, й подумки бажав iм щастя; чудна думка прийшла менi до голови: хтозна, чи колись переживу таке сам. Хай же порадiю, подумав тодi я, на це юне безхмарне щастя тих, що мене своiм дружкою назвали, хай оминуть iх бiди.

Ми випили й знову заспiвали:

А ти, калино, росла такая висока,

А листоньком широка,

А личеньком ромняна?

Жiнки подавали вечерю, а що може бути лiпше, коли жiнки подають вечерю, але я раптом завмер, вiдчуваючи, що мент зупинився, що час перестав рухатися. Ось молодий розтулив рота, щось каже; ось молода, облита яскравим свiтлом свiчок, подалася вперед, слухаючи, розхилила червонi пухкi вуста, а очi ii широкi стали; старости заходилися бiля мисок: один ложку до рота пiднiс, а другий у страву впустив.

Весь покiй було запруджено жiночими постатями у важких празникових строях, у плахтах, оксамитах, з грубим намистом на шиях; батько молодоi зводився з-за столу, пiдiймаючи в руцi штофа горiлки, на ньому червоно горiв кунтуш. Мати молодоi переступала порiг, тримаючи на пiвмиску запеченого до брунатного гусака.

Хтось мене штовхнув, я побачив обличчя одного iз старостiв. Велике вусате обличчя, що пiдморгувало менi й щось казало.