Сповідь

Саме в цей час ми й зайшли до двору молодоi.

Нас зустрiв ii батько, посадовив за стола, i ми знову по-молодецькому випили. Вiдбули обiд, гомонiли, смiялися й жартували. Молода цвiла: нiколи не була ще така гарна, а я знав ii вiд дитинства. Можливо, був надмiр збуджений, бо те, про що натякаю, не переставало потай мене турбувати – не хотiв я вiддаватися темному настрою.

(Пiзнiше я багато про це думав. Темно хиталися перед очима гiлки, довкола нiмо витиналися голi дерева, оксамитнi стовбури, кора в дощових сутiнках оживае, я вiдчував, як дихають сосни, як чеше хмари гiлля, нiби гребiнець, дере й розчiсуе сiрi шматки вовни, готуючи пряжу, вичiсуе дрiбнi краплi, i тi сиплються на принишклу осiнню землю.

)

– Просили батько й мати, i я прошу – приходьте, дядьку, на весiлля!

Менi стоiть у вухах дзвiнкий, щасливий голос сотниченка. Був вiн парубок доладний, хiба що пихатий, але я не мав до нього нi заздростi, нi урази, бо й не смiв iх мати.

Але коли в людини дивно сплiтаеться весiльне пiднесення й тривожний бiль, чи ж може вона щиро веселитися?

Кiлька рокiв тому я покинув клас фiлософii в Киiвськiй академii, ще не вивiтрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рiдному мiстечку, я викидав iз приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знiмемо i поставимо серед майдану. Не хотiли ми жити нудно, душа волi прагла й розваг. Що там мудрiсть свiтова, коли в тiлi кров грае, що там розважнiсть, коли вуста не можуть утримати усмiху, отож i дивувався я: не можу до ладу вiддатися радощам.

(«Дитячi пустощi, – думав я пiзнiше, вгортаючись у листя, бо допiкала менi мокра земля й негода, – так само перехiднi, як i юначi бешкети. Все це до часу, а тодi серйозний робишся, поважний, а часом i смутний». Дощ сипав, як пiсок, пахло корiнням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотiлося. «Смуток мiй прийшов, – думав я, – вiд якого й до розпачу близько!»)

Вечеряючи у суботу ввечерi, ми також спiвали.

Бiля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хмiль плутав нашi мислi та язики. Було тепло, як улiтку; я дивився поверх голови нареченого – там далi вулиця слалася i на нiй було повно людей: однi стояли в кружку, а iншi йшли. Дiти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, – всi ошатно вдягненi, i нi в кого не скимлiла знiчено душа.