Три листки за вікном

«Господи! – прошепотiв я самими вустами. – Звiльни мене на старi лiта вiд оцих непотрiбних наiть!»

Цiлу нiч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумiлий страх на мене накочувався, часом пiт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моiх грудей, але поруч спала жiнка моя, i я не хотiв ii турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсiм малим i слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось вiн дивиться на мене, ось його профiль, що малюеться на зеленому тлi.

Те обличчя наближалося все ближче, i ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…

Я прокинувся й вiдчув, що з лоба менi стiкають гарячi струмки поту. Втерся рукавом, i менi здалося, що бiжу стежкою, яка петляе помiж яскраво-зеленоi трави. Нiчим менi дихати, в ротi пересохло, але менi конче треба добiгти до засиненого гайка, де зупинився вершник.

«Стривай, – зашепотiв я, – стривай! Ми тодi в садку не докiнчили розмови, а вона цiкаво почалася.

Я багато в цьому свiтi пiзнав, а ще бiльше не звiдав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!»

Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гiллi дерев, вiтер, кошлатив одежу, осушував пiт на обличчi, синiв гайок, а бiля нього – нiкого.

«Стривай, – сказали кволо моi вуста. – Зачекай!»

Але мене нiхто не чекав. Вiдчував тiльки щось тривожне i незбагненне. Прокинувся серед ночi i не мiг заснути. Парко було. Голова освiтлювалася зсередини рiзким свiтлом.

«Що ж, – подумав я, – так воно й мало бути.

Це та тривога, котра колись з'iдала мое серце, – не можу забути ii!»

Лежав i дививсь на вiкно. Тремтiли, нiби живi, тiла зiрок. Поморгували менi, i, як колись у юностi, менi захотiлося знову покинути рiдну домiвку. Крiзь шибку протягувалася свiтла смуга, наче розчухраний промiнь, – щось таке, як Чумацький Шлях у небi.

«Видiння дороги», – проказали моi пересохлi вуста.

Кожен батько, подумав я, мае скласти заповiдь дiтям своiм та внукам, правнукам i всiм, хто прийде у свiт пiсля них, хоч, може, не всiм нащадкам така заповiдь буде потрiбна.

Це нiби лист у вiчнiсть, що його кожному хочеться послати. Нi, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому життi людина мала. Та й пригоди, якi перебув, не такi вже захоплюючi – це пригоди малоi людини. Але одне я маю, про що й хочу сповiстити нащадкам своiм, – живе у грудях, людське серце.

Знав, що не засну цiеi ночi. Очi моi, прикритi повiками, були червонi й гарячi.