Три листки за вікном

– Перепрошую, отче, – сказав наче й занепокоено, а може, кудись i поспiшаючи.

– Нi за що перепрошувати, – мовив я: чомусь не хотiлося, щоб юнак iшов геть. – Можеш питати все, що заманеться.

– Я спитав усе, – мовив юнак. – Сердечно вам дякую.

– Тодi дозволь запитатись i в тебе, – зупинив його, бо аж поривався йти. – Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрiчалися ми з тобою ранiше?

– Авжеж! – загадково вiдказав юнак.

– Коли так, – озвався я трохи гарячкове, – то чи не назвався б ти хоч на вiдходi.

Юнак звiв на мене очi, i ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов менi по спинi, бо я вже, здаеться, починав його упiзнавати.

– Саме так i е, – сказав юнак, нiби вгадуючи моi думки. «Але ж цього не може бути!» – подумав я.

– Чому не може? – всмiхнувся юнак. – Хiба люди не люблять згадувати проминулого життя?

«Це так, – подумалося менi. – Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе – от що мене вражае!..»

То було й справдi дивно. Сидiв на трав'янiй лавi пiд улюбленою яблунею i дивився крiзь вiття на засинений удалинi гайок.

Із того гайка виiхав раптом вершник, спинився й задививсь у мiй бiк, звiвшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червонi. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився менi якоiсь ночi, той чоловiк колись супроводжував мене, й називав я його незвично – Страх.

Чув шелест юнакових крокiв – той вiдходив од мене. Хотiв звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляеться, коли людина ветха днями зустрiчаеться iз собою юним, але не мiг i пальцем кивнути: тiло знерухомiло i безвладне стало.

Тодi я знову подивився туди, де стояв на узлiссi вершник. Ну звiсно, юнак iшов до нього. По яскраво-бiлiй стежцi, що аж сяяла мiж смарагдовоi трави, – незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я вiдчув, що в мене затремтiли пальцi, що в мене лiва брова смикнулася, адже i я колись вирушав отак у свiт, примотузавши до плеча книги.

Вершник на узлiссi торкнув коня i звiльна поiхав назустрiч юнаковi.

Ось вони зараз зустрiнуться й заведуть балачку… Десь далеко заiржав кiнь, неподалiк на гiлцi цвiркнула пташка, i до неi озвалася друга.

«Що воно? – подумалося менi. – Що дiеться в цьому тихому, залитому сонцем садi?»

Юнак уже порiвнявся з вершником, узяв коня за вуздечку i раптом стрибнув у сiдло. Вiдтак пропав чи з'еднався водно iз наiзником, бо по стежцi поiхав до засиненого гайка тiльки один чоловiк.