Сліди на піску

Нiмий сягнув до неi рукою, схопив за край i потягнув до своiх стiп; веселка свiтлiшала, яскравiшала, вишивалася сiмома кольорами й ставала кращою за найвитворнiший космацький узiр на рукавi дiвочоi сорочки, тужавiла, наливалася барвами, якi вже не вмiщалися в нiй, i вона подвоiлася, утворивши для весiльного кортежу трiумфальну арку; Нiмий мiцно тримав у руках кiнцi дуг, немов кiнськi вудила; веселка бринiла кольорами в унiсон мелодii Нiмого, й гори, i видолина над Черемошем занiмiли в тому тремтi; краi веселки запалювали небесними вогнями стужавiлi вiд синяви бори, й обабiч рiки спалахували з-помiж смерек червонолистi буковi ватри; старi гуцулки поховалися у тлiючих гущавинах й прикурювали люльки вiд райдужного жару, а тодi з узворiв закурилися бiлi дими, вiщуючи добру погоду; весiльний кортеж парадно пройшов пiд аркою й звернув через мiсток на Зарiччя; посмутнiла Любка взяла мене за руку й повела крутою дорогою вгору на Буковець – чей то було не ii весiлля; я ще встиг пiдкрастись до Нiмого, схопив за край веселку й потягнув ii за собою; натужуючись, немов воли в ярмi, ми з Любкою протарганили райдугу через Буковецький перевал й коли нарештi почули шум Рибницi, глянули вниз i на днi каньйону, над нашим Гуком, побачили бiлоголового хлопчика, який сидiв на плоскiй плитi й ловив мересницi…

Ми скинули йому згори край веселки й дивилися, як хлопчик тiшився нею: перескакував, нiби через скакалку, обмотував нею шию, мов теплим шалем, свiтився у нiй пломiнцем й зникав у тому жаревi; ми збiгли вниз й кинулися обнiмати малого, а вiн дивувався з нашоi втiхи, бо ж нiкуди не дiвався, бо здавалося йому, напевне, як i менi колись, що вiн вiчний, i нiяка тривога не добиралася до його душi – адже веселкова дуга ще вишивалася узорами, паношилася пiд небесами й не збиралася згасати…

15 жовтня 2008 року

Nота Bene!

Моiй коханiй Нiнусi

Зрозпачений безводдям, що змертвило вiдвiчну зелемiнь Карпатських гiр, перемiнивши iх у кам’яну пустелю, праукраiнський Мойсей багато тисяч рокiв тому добрався до прямовисноi скали, якою обривалася в безодню низовин найвища гiрська вершина: зачувши в базальтовiй глибинi гори приглушений клекiт скованих вод, вдарив Пророк барткою в кремiнний панцир, й вiками стримувана бурхать виригнулася iз земних тiснин могутнiм струменем, вода повсюдно просякла крiзь зацiпенiлу земну кору джерельцями, струмками, ii було так багато, що вихопилась вона водограем ще й на сiдловинi Чорногорського хребта й утворила там високогiрне озеро