Сліди на піску

На чолi процесii гарцював на угорському аргамаку князь, вiн мiцно натягував вудила, аж здиблював на заднi ноги буланого огиря: пiд вершником рипiла тарниця, застелена чапраком з бiлого сукна, крисаня з павами й бiсерними трясунками за плетеною з червоноi волiчки околичкою була йому за корону, бо ж – князь; на плечах мав накинутий сардак, защеплений пiд шиею вущанками з кольорових китиць; поруч iз аргамаком ступала спокiйна кобилиця; княгиня у високому вiнку, з якого звисали рiзнобарвнi бинди, сидiла в сiдлi легко й вудила тримала в опущенiй руцi; молодi були поважнi й статечнi, а позаду них бiсилися на «гуцуликах» дружби, конi брикали, бо iм була дана воля, дружки йшли поруч з бiлою кобилицею й спiвали весiльноi: «А я йому заспiвала, як вiн мене кликав: бери мене до постелi, бо я вже велика!»; за дружбами й дружками потягнулася змiйка весiльних гостей, кортеж прямував до криворiвенськоi ущелини, заходив у неi i звивався в тiснинi, мов вуж; ми з Любкою стояли над фосою, вiдступивши вiд процесii на кiлька крокiв, i я бачив, як моя кохана не може вiдвести очей вiд князя, нiби хотiла вiднайти на його обличчi риси бiлоголового хлопчика, який колись ослiп вiд бiлизни дiвочого тiла, що купалося у мiсячному сяйвi, – i тут сталося чудо: Любка враз перемiнилася на княгиню, я побачив ii в сiдлi на кобилицi – була вона тiею самою, котра щойно стояла бiля мене над фосою, тiльки ii очi палахкотiли вологою зеленню, мов роса на конюшинi при сходi сонця, й довге русяве волосся спадало з плечей аж до стремен; Любка впритул пiдiгнала кобилицю до князевого аргамака, аж дзенькнули, зiткнувшись, остроги, нахилилася до молодого й щось йому прошепотiла до вуха, князь, зачувши ii слова, здибив коня на заднi ноги, кiнь голосно заiржав, нiби теж зрадiв разом з князем, «гуцулики» пiд дружбами сполошилися й стирлувалися у вузькiй ущелинi; врештi не стало видно нi молодих, нi дружбiв, анi дружок, iх всмоктала криворiвенська западина; ми з Любкою подалися слiдом за кортежем, та враз вiн зупинився, стих, наслуховуючи, й тодi над горами пролунав урочистий кант без слiв й тремтiв, немов вiолончельна струна, – то стояв бiля криворiвенськоi церкви босий Нiмий i, видаючи з горла величаву мелодiю, творив свое диво…

* * *

Зачарований красою гiр, Нiмий витонченою й тягучою мелодiею, схожою на кавказький зiль, кликав тi чари до себе, й вони враз скропилися слiпим дощиком, а тодi вiд Ігреця аж до Кливи, вигинаючись луком, черкнула небесну баню й повисла над рiкою барвиста райдуга.