Автохтони

Не пiдданий кон’юнктурному. Нiякоi вульгарностi. Вульгарнiсть – це те, про що тiльки й чутно, що у всiх на вустах, а тут усе затверджено раз i назавжди. Все досконале… Як за Петiпа було, так i залишилося до кiнця часiв.

– Так, авжеж, – погодився вiн, – класика е класика.

– Саме так! – палко сказав Шпет. – Саме так! І в цьому був наш порятунок. У вiдданостi традицii. Знаете, скiльки сервiльного лайна я вiдхилив? Лiбрето опери про хлiборобiв. Балет, де Ленiн на броньовичку виконував па-де-де з цiею, як ii… І революцiйнi матроси на передньому планi танцюють «Яблучко».

– А що, – вiн на мить замислився, – могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інессою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорнi графiчнi силуети. З лiсовичкою небiжчик. І броньовик такий графiчний, чорний, конструктивiстський. А на задньому планi багряна, на цiле небо заграва. Страшелезна заграва, як у Рерiха, ну, розумiете… І величезний вершник у будьонiвцi й на блiдому конi. Армагеддон, у багряний небокрай валяться бiлi колони, грати Лiтнього саду, всi в огнi, дивний свiт, який гине, який вже нiколи не повернеться.

– Красиво?! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немае, i все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом!

Шпет, засунувши тремтячi руки в кишенi атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, i вiн iз полегшенням рушив за Шпетом.

– Скажiть, а от, – Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки вiн, вiдхиливши запропонований Шпетом кiстяний пожовклий рiжок на довгому бронзовому держаку, надягав черевики, – а що таке взагалi ця шпанська мушка?

Вiн зав’язав шнурок i випростався.

– Насправдi це нiяка не мушка. Жук. Родини наривникiв. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзiвка, тiльки вужчий i десь удвiчi менший. Вуса довгi. І якщо його зачепиш, вiн, перепрошую, нiби гидить брунатним. Пече. І ще вiдригуе. Їх повно-повнiсiнько всюди.

– А… – Шпет пiдвiв брови. – Смердючка?

– Ну так. Ми iх у дитинствi так називали.

– Нiчого собi! Так це i е шпанська мушка?

– Вона i е. Шпанка ясенова. Ось те, чим вона паскудить, i ще вiдрижка – це i е дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печiнку дiе. Взагалi, отруйний вiн. Маркiз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смертi цiею шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно?

– Ось ця, – сказав Шпет приголомшено, – ось ця зелена смердючка!

Йому стало шкода Шпета. Стiльки втрачених можливостей.