Автохтони

Не шизофреник – двоедушник. Ви що, нiчого не знали про двоедушникiв?

Даремно вiн найняв Вейнбаума як консультанта. Все одно що найняти Мюнхгаузена.

– Стривайте… ви тут сказали, що Марек служив в управi, а ви… Скiльки ж вам рокiв? І вам, i йому?

– Не ваша справа, – ображено вiдповiв Вейнбаум.

Минуле, яке нiяк не стае минулим, немов би спалах, що вже згас, але залишив на сiткiвцi довгий сяючий слiд.

– Чому – «Синя пляшка»? – спитав вiн несподiвано для себе.

– Даруйте, що?

– Ну ось, здаеться, у Стiвенсона було оповiдання…

– Про синю пляшку? Нi, до чого тут Стiвенсон? Я гадаю, ну, просто красиво.

І вивiску легко малювати. Читати ранiше мало хто вмiв. А так – висить синя пляшка, i всiм одразу зрозумiло, що це синя пляшка. А цю кав’ярню, з чуток, вiдкрили вiдразу пiсля турецькоi облоги. Ну, ви пам’ятаете турецьку облогу.

– Буквально от як зараз!

– Дуже дотепно. Так от, хоробрий шляхтич, там, до речi, в кутку, його портрет, бачите, темненький такий, через пiдземний хiд у мiськiй стiнi пробрався до турок i пiдпалив пороховий склад.

Панiка, дим, i, природно, тут вискакуе з ворiт мiське людове вiйсько, i турки бiжать. І покидали все свое майно, й ось магiстрати запитують хороброго шляхтича, яку нагороду вiн би хотiв отримати за свiй подвиг, i шляхтич, оскiльки подорожував Сходом…

– Каже, нiчого не треба, а тiльки он тi мiшки з чорними зернами. І патент на iхнiй продаж на п’ять рокiв. Розумний шляхтич трапився. З дiловою тямою. Я чув цю iсторiю у Вiднi. Про одну тамтешню кав’ярню.

Нiбито найстарiшу.

– Якщо одну й ту ж iсторiю розповiдають у рiзних мiсцях, – сказав Вейнбаум, – виходить, у нiй е, гм… зерня iстини. Хоча б завбiльшки з кавове. Інакше навiщо б ii розповiдали?

– Маркетинговий хiд.

– Аякже ж! Але не можна ж вигадати те, чого не було. Тобто можна, але це швидко забудуть.

– Ви хто за фахом, мiстере Холмс?

– Бухгалтер. Коли я починав, це називалося рахiвник. Нарукавники, рахiвниця.

– Престижна професiя.

– Це зараз. Але зараз я вже не у справi.

Іду, Мареку. Ви ще щось хотiли запитати?

– Так. Про Валевську-Нахмансон. Вона спiвала у вашiй оперi до вiйни. І там нiби якась драма була.

– Мiж драмою та трагедiею, як кажуть в Одесi, двi великi рiзницi. Їi в тридцять дев’ятому застрелив коханець, спiвробiтник НКВС. Прямо з партеру, коли вона спiвала Кармен. Це е в путiвнику, ми дуже пишаемося цiею iсторiею. Ми взагалi пишаемося своею iсторiею.

– Ви точнiсiнько як Шпет. Вiн теж дуже пишаеться.