Автохтони

Вiн, знаете, взагалi боязкуватий, ну, як усi фанфарони. Запросили. Пристрахали. Попрохали. Звiсно, всi знали, так само як усi знали, що потайний масон.

– І продовжували спiлкуватися? Звати на закритi вернiсажi?

– Звiсно. Адже вiн купував картини. За копiйку, але купував. Або приводив покупцiв. Писав щось у мiсцевiй пресi. В тiй же вечiрцi. Одного разу навiть в «Огоньку», чи що. Але рiч навiть не в цьому.

– Творче марнославство. Розумiю.

Вiн вiдпив iз крихiтноi фiлiжанки. Кава була дуже гарячою, а вода – холодною.

Зуби заломило. Ще б пак, такий перепад температур. У них тут у всiх – як iз зубами? Чи у Вейнбаума штучнi?

– Нiчого ви не розумiете. Їх мало хто панькав увагою. А картини iснують, щоб на них дивилися. Так от. Соня. Вона стала згасати. Знаете, як це бувае, тихi такi справи, щось не лагодиться в жiночiй сферi. Жiнки вважають за краще про це не говорити. Вiн водив ii до кращих наших гiнекологiв. Потiм повiз до Москви, потiм вони повернулися. Вона вже не вставала. І припинила розмовляти з ним.

Зовсiм. Наче вiн був винуватий.

– Насправдi – нi?

– Звiсно, нi. В чому завгодно, тiльки не в цьому. Насправдi це був ii вибiр. Адже вона могла тодi поiхати за розподiлом. Або пiти вiд нього. Та все що завгодно. Але вона вiддала перевагу тому, щоб жити побiч, зневажати й ненавидiти. А вiн i далi ii кохав. Вона була для нього всiм, розумiете? Єдиним виправданням усiх його махiнацiй, усiх компромiсiв… І одного разу хтось обмовився при ньому, ну, наче жартома, що у Гробовичах, у передмiстi.

Тепер це вже не передмiстя, в межах мiста, але все одно…

За сусiднiм столиком старий Марек знову розставив фiгури i тепер грав сам iз собою – за бiлих i за чорних. Нерухоме обличчя, пiдсвiчене знизу недогарком, було немов посмертна маска.

– Колись вiн служив в управi. А я сидiв у гетто. – Вейнбаум перехопив його погляд. – Старi вороги – це останнi друзi. Так от… Там треба було зробити певнi манiпуляцii, вже не знаю, якi, й прийняти останнiй подих. Буквально, не фiгурально. Гоп! – i вона вже другий жилець у цiй жалюгiднiй руiнi, що iменуеться людським тiлом.

І, що зовсiм сумно, ii нiхто не спитав, чи хотiлося iй ось так… разом iз ним тягатися до вбиральнi, митися, пiдтиратися, бачити… ну, зрозумiло, що бачить стара людина, коли займаеться, скажiмо так, особистою гiгiеною. І нiкуди вiд цього не дiтися, нiкуди не пiти. Вона й до цього його терпiти не могла, а вже тут…

– Ваш Воробкевич просто шизофреник. Роздвоення особистостi.

– Вiн – двоедушник.