Автохтони

 – Ось побачите, як у нас гарно весною.

– Я так довго не затримаюся.

– Це ви даремно. У нас гарно. Вам сподобаеться. Справдi.

Родина в глибинi кафе обiдала, розповсюджуючи запахи картопляного пюре i свинячоi пiджарки. Його занудило. А вранцi вчора було зовсiм порожньо. Куди вони потiм дiвають усi цi завчасно заготовленi запiканки?

– Але взагалi одному краще за все приiздити або на пару днiв, або надовго. За пару днiв не встигаеш вiдчути себе самотнiм, а коли надовго, заводиш собi друзiв. Подруг.

– Дякую, – сказав вiн, – але в мене справи.

– Не сумнiваюся. Вiдпочивати зазвичай приiздять родинами.

Точно – кадрить. Вiн хотiв сказати щось нейтральне, але ввiчливе, ввiчлива вiдмова, так, саме так, ввiчлива вiдмова, але вона повернулася за стiйку й утупилася в книгу, немов угадавши його намiри. Не кадрить? Просто чемна з вiдвiдувачем? Чому ми взагалi схильнi приймати звичайну приязнiсть за далекогляднi плани?

Запiканка була свiжа, дуже нiжна, щедро полита варенням i збитими вершками.

І все ж таки, що вони роблять з учорашнiми? Може, здають до якоi-небудь кулiнарii поблизу? Вiн доiв i вiднiс брудний посуд на спецiальний столик. Кава з лiкером сильно налагодила його свiтовiдчуття: правильний лiкер, правильна кава, правильнi пропорцii. Дивовижна жiнка.

– Полегшало? – Вона пiдвела голову вiд книги, поганий папiр, пейпербек, дамський роман.

– Дякую. Скажiть, а чому всi постiйно питають: «Як завжди?» Я тут був у Юзефа, й офiцiант сказав: так розводять лохiв.

Ну, щоб iм здавалося, що впiзнають в обличчя, запам’ятовують.

– Не думаю. Просто це добре питання – «як завжди». Це означае, що було минуле i буде майбутне. Люди прагнуть розмiреного життя. Особливо приiжджi. – Вона нарештi пiдвела очi та посмiхнулася. – До речi, сьогоднi в нас день пива. Якщо ви у будь-якiй ресторацii спитаете кухоль, вам як бонус запропонують ще кухоль. Будь-який наш фiрмовий сорт на вибiр. У нас добре пиво. Бере призи на виставках.

– Не сумнiваюся, – сказав вiн.

 – Але сьогоднi менi абсолютно точно не захочеться пива.

* * *

– Це Штернберг. Он те полотно. Велике, iз плотогонами. Емiгрував у сiмдесят четвертому, зараз у МОМi висить. Бачите, який мазок? Буйний, щiльний.

– Пастозний.

– Так-так, абсолютно вiрно. Пастозний. Он той – Жук. Теж поiхав, тiльки до Ізраiлю. А он той, далi – Цвинтар. Он тi кольоровi плями. Психоделiка. Графiка? Це Кузнецов. Помер у психушцi в сiмдесят шостому.