На нашем ресурсе вы можете полностью погрузиться в мир книги «Автохтони» — читайте её онлайн бесплатно в полной, несокращённой версии. Если предпочитаете слушать — воспользуйтесь аудиоформатом; хотите сохранить — скачайте через торрент в fb2. Жанр произведения — Серьезное чтение, Современная проза, Современная русская литература. Также на странице доступно подробное описание, авторская аннотация, краткое содержание и живые отзывы читателей. Мы постоянно пополняем библиотеку и улучшаем сервис, чтобы создавать лучшее пространство для всех ценителей качественной литературы.
Автохтони

Автор
Дата выхода
30 ноября 2016
🔍 Загляните за кулисы "Автохтони" — аннотация, авторский взгляд и ключевые моменты
Перед погружением в полный текст предлагаем познакомиться с произведением поближе. Здесь собраны авторские заметки, аннотация и краткое содержание "Автохтони" — всё, что поможет понять глубину замысла и подготовиться к чтению. Материалы представлены в оригинальной авторской редакции () и сохраняют аутентичность произведения. Если чего-то не хватает — сообщите нам в комментариях, и мы дополним описание. Читайте мнения других участников сообщества: их отзывы часто раскрывают скрытые смыслы и добавляют новые грани понимания. А после прочтения обязательно вернитесь сюда — ваш отзыв станет ценным вкладом в общее обсуждение книги.
Описание книги
Марія Галіна – відома російська поетка та письменниця українського походження, біолог за освітою, лауреат численних літературних премій з поезії, прози та фантастичної прози (зокрема двічі – персональної премії Бориса Стругацького). Химерна проза Марії Галіної набула визнання критиків та завоювала любов читачів.
Роман «Автохтони» російською вийшов друком у 2015 році і був відзначений критикою як одна з найяскравіших літературних подій року.
До безіменного міфічного міста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибуває такий самий безіменний герой – людина без імені і без персональної історії. Взагалі, він начебто мистецтвознавець, який приїхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столітньої давнини опери «Смерть Петронія».
Тіні оживають, місто наповнюється вихідцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас триває. Оперна співачка, вбита просто на сцені ревнивим коханцем, відроджується у власній напівбожевільній праонуці; офіціантка в місцевому кафе працює тут, за її власними словами, з кінця XVIII століття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймає як консультанта, схоже, і зовсім вічний. Усі разом вони формують дивну і відмерлу расу стародавніх мешканців цього міста – похмурих і загадкових автохтонів…
📚 Читайте "Автохтони" онлайн — полный текст книги доступен бесплатно
Перед вами — полная электронная версия книги "Автохтони", адаптированная для комфортного онлайн-чтения. Мы разбили произведение на страницы для удобной навигации, а умная система запоминает, на какой странице вы остановились — можно закрыть браузер и вернуться к чтению позже, не тратя время на поиски. Персонализируйте процесс: меняйте шрифты, размер текста и фон под свои предпочтения. Погружайтесь в мир литературы где угодно и когда угодно — любимые книги теперь всегда под рукой.
Текст книги
І перед смертю все малював, малював… йому пiдсовують папiр, а вiн малюе. Дарував лiкарям, санiтаркам. Верховцев, зав. вiддiленням, непогану колекцiю зiбрав.
Банькатi чорнi очi, скiсне пiдборiддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драглiли обвислi щоки.
Потайний масон?
– Ах, цей? Широков. Приiхав на лiто з Пiтера, на пленерi попрацювати. І залишився. Говорив, у Пiтерi не те, зовсiм не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Вiн перший у нас використав ефект риб’ячого ока.
– Я знаю.
– Авжеж, авжеж. І вiдразу – наслiдувачi, учнi. Школа. Менi пощастило – я розгледiв його рано.
Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хiба що замiсть театральних афiш плакати виставок, з яких витрiщаються чорно-бiлi бородатi обличчя художникiв. На виднотi грамота почесного громадянина мiста. Воробкевич був у пошарпанiй рудiй вельветовiй куртцi з чорним сукняним комiром, трохи завеликiй i подекуди заляпанiй старою олiйною фарбою.
– У шiстдесятi все вирувало. І навiть у сiмдесятi. У всiх застiй, а в нас, можна сказати, розквiт. Острiв свободи. Але вас, як я розумiю, не цiкавлять сiмдесятi? Нi? Шiстдесятi?
Воробкевич, схиливши голову набiк, iз надiею зазирнув йому в очi.
– Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нiчого не каже?
– Баволь, – сказав Воробкевич i замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який…
Вiн терпляче чекав.
– Баволь! Ну звiсно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже генiй. Невизнаний.
Статус Баволя зростав iз кожним наступним словом.
– На нього можна подивитися?
– Так, – сказав Воробкевич пiсля деякоi запинки. – Так, авжеж.
Скорiше за все, найкозирнiшi висiли в першiй залi. Баволя тут точно не було.
– Вiн у запаснику, – сказав Воробкевич нарештi.
Ну звiсно, адже мае бути запасник…
– Я не всiх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потiм обережно сказав: – Картони?
Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього е, але не дуже пам’ятав, якi в Баволя роботи.
– Ви впевненi? Вас бiльше нiчого не цiкавить тут? Тiльки Баволь?
– Тiльки Баволь.
Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плiдного алкоголiка Кузнецова. Перебiжчика Широкова. Цвинтара вiн би прикупив, якби були в нього грошi. Величезна квартира, i самiсiнький Воробкевич. Шпет, такий Шпет.










