Сто днів. Левіафан (збірник)

Так, немае сумнiву, вiн багато успадкував вiд матерi. Вона мала подобу матерi великого iмператора, яким вiн був. Споглядаючи матiр, вiн пересвiдчився, що пiдтверджено i його обличчя, i майже пiдтверджено долю. Але тепер вiн не мав анi терпiння, анi часу для споглядання. Тихо посунув уперед один чобiт, мати помiтила.

– Я знаю, – заговорила вона, i ii голова ледь затрусилася, а голос був скорботний i тихий. – Знаю, – казала вона, – що ти не маеш часу. Ти, мiй сину, нiколи не мав часу. Ти став таким великим через нетерпiння.

Стережися, щоб нетерпiння не довело тебе до загибелi. Ти повернувся тепер через нетерпiння. Ти мав би лишатися там!..

– Я не мiг! – вiдповiв iмператор. – Моi вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острiв. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити iх зненацька.

– Так, заскочити! – мовила мати. – Це твоя манера. Але й чекання мае свою цiннiсть.

– Я вже задовго чекав! – вигукнув iмператор. Вiн пiдвiвся. Розмовляв тепер дуже гучно, i його голос звучав уже майже як лайка: – Я не мiг чекати ще довше! – кричав вiн.

 – Вони б удерлися до краiни, якби я чекав довше!

– Тепер уже запiзно чекати… – мовила мати. – Ти тiльки посидь, мiй сину, я, можливо, маю ще тобi щось сказати.

Імператор сiв знову.

– Мiй бiдолашний сину, – промовила стара жiнка, – я, мабуть, бачу тебе востанне! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я нiколи не боялася за твое життя або боялася дуже рiдко. А тепер менi страшно. Я не можу допомогти тобi, бо ти й сам могутнiй.

Не можу й порадити тобi, бо ти й сам розумний. Я можу тiльки молитися за тебе.

Тепер iмператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зiперся лiктями на своi слiпучi бiлi штани i вперся пiдборiддям у зчепленi руки.

– Так, молися за мене, мамо! – сказав вiн.

– Якби твiй батько ще жив, – казала далi мати, – вiн придумав би якийсь вихiд.

– Батько не зрозумiв би мене! – кинув iмператор.

– Мовчи! – вигукнула, майже крикнула мати, i ii металевий, гарний низький голос забринiв.

 – Твiй батько був великий, розумний, смiливий i скромний. Ти всiм завдячуеш йому. Ти успадкував усi його риси, крiм скромностi. Твiй батько мав терпiння!

– Мамо, я маю iншу долю! – вiдповiв iмператор.

– Так-так, – пiдтвердила стара жiнка, – ти справдi маеш iншу долю. – Помовчала якусь мить, а потiм заговорила знову: – Сину, менi здаеться, ти постарiшав, як ти почуваешся?

– Мамо, я iнколи втомлююсь, – признався iмператор. – Інколи я зненацька вiдчуваю втому.