Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Ви це ледве чи можете зрозумiти…

…Уявiть собi великодержавного, петербурзького, iмперiяльного шовiнiста, який з перших дитячих рокiв звик дивитися на весь простiр на схiд, захiд i пiвдень вiд Петербурга, як на свою кишенькову власнiсть. І якого не обходять нi тi живi людськi iстоти, що той простiр заповняють, нi тi життьовi iнтереси, що в тому просторi iснують. От така собi Богом дана Русь, у якiй всi тi „полячiшкi i чухна“ лише „дрянь“, яка кричить, що iй „автономiя нужна“…»

Іван Шовгенiв швидко став у Подебрадах ректором Украiнськоi господарськоi академii – створили там i таку, Оленка стае студенткою матуральних курсiв для юнакiв i дiвчат – украiнських емiгрантiв, якi не мали закiнченоi середньоi освiти.

Через рiк вона вiдносно легко поступить на iсторико-фiлологiчний вiддiл Украiнського педагогiчного iнституту iм. М. Драгоманова у Празi, де теж було чимало вихiдцiв з Украiни. У певних районах чеськоi столицi украiнська мова лунала частiше, як у Киевi. Зрештою, Прага тодi була духовною столицею украiнськоi емiграцii на Заходi.

Саме в Чехii, далеко вiд Украiни, Олена Шовгенiва вiдчула себе украiнкою. Чи, може, тому, що опинилася в гущi украiнських емiгрантiв, якi почувалися в Подебрадах, як у себе вдома. Всi не просто розмовляли украiнською, всi, як один – таке складалося враження, – були щирими украiнцями. Чи принаймнi згадали, що вони – украiнцi, а отже, за нацiональною традицiею мають бути щирими. (Щирий – безкорисливий, чистосердечний, вiдвертий, правдивий, приемний, гостинний, той, у якого сердечна прихильнiсть до кого-небудь е виявом доброго ставлення.

)

Такою щирою украiнкою вiдчула себе й Олена Шовгенiва в Чехii, в середовищi украiнськоi емiграцii.

Улас Самчук згадуе розповiдь Олени про цю мить вiдсiкання себе вiд чужого, хай блискуче осягнутого i культурно змiцнiлого в ii свiдомостi масиву росiйськоi мовноi «присутностi» в мисленнi й спiлкуваннi. «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там училася… ну й, розумiеться, насичувалася культурою iмперii.

І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському мiстечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мiй батько, вiдомий i заслужений справжнiй росiйський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгенiва, е не що iнше, як ректор школи, яку звуть господарською академiею, де викладають „на мовi“ i де на стiнах висять портрети Петлюри.