Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

І знаете, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордостi.

Статися це дуже несподiвано i дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродiйний комiтет росiйських монархiстiв пiд патронатом вiдомого Карла Крамажа. Я була тодi в товариствi блискучих кавалерiв, ми сидiли при столику i пили вино. Невiдомо, хто i невiдомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всiма вiдомими „залiзяку на пузяку“, „собачiй язик“, „мордописня“… Всi з того реготалися… А я враз почула в собi гострий протест.

У менi дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: „Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька i моеi матерi! І я вас бiльше не хочу знати!“

Я круто повернулася i, не оглядаючись, вийшла! І бiльше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише украiнською мовою. На велике здивування усiх моiх знайомих i всiеi господарськоi академii.

Батько й мати з цього радiли, а брати оголосили мене „ревiндикованою“. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на пiвдорозi. Я йшла далi i далi…»

Повторювала десь чутi нею рядки поета Миколи Вороного, що так запали iй у душу:

І смiх, i плач – з одного джерела.

Вони бринять в однiм акордi

З глибин таемностi Добра i Зла,

Де бережуть iх душi гордi.

І смiх, i плач – се рiднi два брати,

Коли вiд болю серце рветься.

Будь гордим же, не зраджуй серця ти,

Як плаче смiх, як плач смiеться.

Так у нiй, дiвчинi, народженiй в Росii, вихованiй на росiйськiй мовi й росiйськiй культурi – а вони, що тут говорити, багатющi – дiвчинi з Петербурга, проснувся Ілля Муромець, i вона заговорила рiдною мовою. І сталося це у Чехii, в Подебрадах, коли Оленцi Шовгеновiй пiшов сiмнадцятий.

Частина друга

Стрiлися двое, що долею схожi…

Іван Шовгенiв одержав гонорар за одну iз своiх праць, що була видана в Америцi.

«Донечко моя, це тобi на весiлля, – мовив Оленi. – Бачу, до чого у вас з Михайлом йдеться. Але я пропоную вибiр, – казав далi, поклавши на стiл пачку купюр, – або скромне весiлля в колi найближчих друзiв, а на грошi, заощадженi таким робом, поiдете на два тижнi в шлюбну мандрiвку, або… Або „гучне весiлля“, але без шлюбноi подорожi, бо на все грошей не вистачить. Вибирай, доню».

Доня вибрала – «гучне весiлля».