Реквієм для Рози

Якраз буяла осiнь, така довгограюча, така втомлена й розквашена, i я як хлопчисько телiпався на перше справжне побачення з Варею, не знаючи, чи хочу чогось бiльшого вiд наших стосункiв, чи вже давно перехотiв. Менi чомусь здавалося, що вона не прийде, та пак навiть хотiлося, щоб вона не прийшла. А вона прийшла. І ми двое дорослих, трохи втомлених побутом людей, опинившись у забутому будиночку моеi покiйноi тещi, кохалися, накрившись старим килимом, бо там було так холодно, що я не мiг до пуття опанувати дрижаки, i сам собi видався таким бездарним коханцем, що, здавалося, цей перший раз може обернутися на надгробок нашоi великоi, красивоi, романтичноi прелюдii.

Ет, нi – той перший раз засмоктав нас у справжню вирву, з якоi несила виринути й досi…

Тепер до приходу цiеi жiнки я готуюся. Узимку топлю стару грубку дровами, якi рубаю за будиночком, щоб потiм в напiвмороцi кiмнати, повертаючись у нетрi дитинства, вiдчувати еднання з живим вогнем, який поруч нас дихае, пихкае, шарудить, потрiскуе, пiдвивае, грiе… Коли я вимикаю свiтло, то на стелi починають свiй дикий танок вiдбитки полум’я, вимальовуючи довгими пальцями химернi вiзерунки, творячи якесь реальне чаклунське дiйство, вiд котрого нашi душi хмелiють, тiла звiльняються вiд одвiчних умовних пут…

Але зараз надворi шпарке, виснажливе лiто.

І мене ноги несуть до будинку, в якому, може, ще мiцно спить Варя, якiй зовсiм не треба знати про мою пригоду. Але я чомусь iду до неi. Мабуть, не менi одному вже давно немае до кого йти отак спонтанно, бо час вiльних вiдвiдин минув вiдтодi, коли свiт заснувало павутиною вiртуального спiлкування. Але сьогоднi менi начхати на всi вигаданi умовностi, i я йду…

Я був у комi, я знаю, що таке наркоз, я напивався до бiлоi гарячки, я вiдчував ейфорiю, закоханiсть, пiк екстазу, апатiю, блаженство, депресiю i багато ще чого… Я не був у станi божевiльного й мертвого. Смерть була попереду, божевiлля – поруч. Та зараз найдошкульнiшим вiдчуттям була звичайнiсiнька земна любов.

– Іване, – сказала Варя так здивовано, нiби бачила перед собою не мене, а примару в гамiвнiй сорочцi, – це ти?

– Таке розумне запитання! – бовкнув я спересердя.

– А хiба я не маю пiдстав втратити рештки розуму, вздрiвши тебе нi свiт нi зоря на порозi своеi домiвки?

Вона стояла передi мною босонiж в куцiй сорочечцi, розкуйовджена, без слiду макiяжу на блiдуватому обличчi й нiяковiла, як дiвчисько. І вiд того таки й справдi молодшала на очах.