40 днів Муса-Дага

Вранцi добре виглядають тiльки потворнi жiнки, а о шостiй ранку – нi свiт нi зоря – ледi не бувае. Крiм цього, iй забаглося з пiвгодинки ще вiдпочити до заутренi. Католичка, вона заради Габрiеля перейшла перед iхнiм вiнчанням у григорiанськую вiру. Це була одна з принесених жертв, про якi вона мала звичку згадувати пiд час сварок. У такi митi панi Багратян засуджувала у властивiй iй манерi й усю Вiрменську церкву. Для Жульетти вона була занадто буденною, позбавленою шику та краси. Посилання на те, що Вiрменська церква всi своi вiльнi кошти жертвуе на шкiльну освiту, жiнка вiдкидала як занадто надумане пояснення.

Але – i це головне – Жульеттi не подобалося, що григорiанськi священики носять бороду, часто дуже довгу. Бородатих чоловiкiв француженка терпiти не могла.

Назад поверталися коротшою гiрською стежкою, через Дубову балку. Цим шляхом усього за годину можна було дiстатися додому. Попереду йшли Грiкор, Габрiель i Шатахян. Слiдом за ними – Стефан iз Іскуею. За ними самотньо прошкував Грант Восканян.

Зарозумiла гримаса на його обличчi свiдчила, що цей насуплений учитель злий на весь свiт. Вiн раз по раз iз таемничою люттю скидав униз камiнцi на своему шляху, немов замислив замах на життя тих, хто йде попереду.

Останньою йшла Жульетта, поруч iз нею – Гонзаго. Самвел Авакян оголосив, що трохи затримаеться: вiн скористався слушною нагодою, щоб внести поправки в свою мапу Муса-Дага.

Багратян наказав не прибирати поки що намети. Вартувати iх на Дамладжку мали позмiнно стайничi. Можливо, зауважив Габрiель, намети в недалекому майбутньому знову знадобляться для чергового пiкнiка.

Спонукало чоловiка до цього, крiм усього iншого, забобонне переконання, що такими приготуваннями можна запобiгти удару долi.

Нечiтка стежина щоразу губилася в гущi чагарника та насипу. Жульеттинi ноги, знiженi, взутi в легкi черевички, боязко зупинялися перед кожною перешкодою. Тодi Гонзаго мiцно пiдхоплював жiнку пiд руку. Дорогою мiж ними вiдбулася розмова – уривчаста i не без викрутасiв.

– Думка про те, що ми з вами, мадам, единi тут iноземцi, не дае менi спокою.

Жульетта боязко помацала носаком взуття стежку.

– Та ви хоч грек… Начебто не зовсiм iноземець…

– Як?.. Я виховувався в Америцi… А ви ж не дуже давно замiжня за вiрменином.

– Так, у мене е всi пiдстави жити тут… А у вас?

– У моему життi пiдстави для вчинкiв завжди з’являються опiсля.

Вони пiдiйшли до мiсця, де дорога пiшла пiд ухил. Жульетта зупинилася i з полегшенням зiтхнула.