40 днів Муса-Дага

З того часу, як вони в Йогонолуку, чоловiк придiляе синовi так мало уваги, зустрiчаеться з ним бiльше за столом. У Парижi i на канiкулах у Швейцарii вони iнодi прогулювалися вдвох. Але хiба в Парижi, Монтре чи Шамонi[9 - Монтре та Шамонi (точнiше: Шамонi-Монблан) – гiрськi курорти в Швейцарii.] можна усамiтнитися? А в прозорому повiтрi Муса-Дага е щось розкуте, що зближуе батька з сином. Габрiель iде попереду, нiби провiдник, котрий знае всi визначнi пам’ятки. Стефан – услiд за ним, так само мовчки та вичiкувально.

Батько i син на Сходi! Їхнi стосунки навряд чи можна порiвняти з поверхневим зв’язком мiж батьками та дiтьми в Європi. Тут, хто бачить свого вiтця, той бачить Бога. Бо батько – остання ланка в нерозривному ланцюзi пращурiв, що поеднуе людину з Адамом, i тим самим – iз початковими часами створення свiту. Але i той, хто бачить сина, також бачить Бога. Бо син – наступна ланка, що сполучае людину зi Страшним судом, iз кiнцем усього сущого i зi спокутою. Чи не повиннi супроводжувати цей священний зв’язок боязкiсть i небагатослiвнiсть?

Батько все ж зважився почати для годиться серйозну розмову:

– Що ти зараз вивчаеш iз мосье Авакяном?

– Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою.

Багратян пiдводить голову: Стефан розмовляе вiрменською. Хiба батько звернувся до нього вiрменською? Зазвичай вони бесiдують мiж собою французькою. Вiрменська мова сина дуже зворушуе батька. І вiн усвiдомлюе, що сприймав Стефана набагато частiше як французького, нiж вiрменського хлопчика.

– Географiю, – повторюе вiн. – А яку частину свiту зараз вивчаете?

– Географiю Малоi Азii та Сирii, – з радiсною готовнiстю рапортуе Стефан.

Габрiель схвально кивае, нiби нiчого розумнiшого i не можна було вигадати для уроку географii. Потiм, вiдчуваючи, що втрачае нитку теми, намагаеться надати розмовi педагогiчного спрямування:

– А ти мiг би накреслити мапу Муса-Дага?

Стефан щасливий, що батько йому довiряе.

– О, так, тату! У твоiй кiмнатi висить дядькова мапа Антiохii й узбережжя.

Цiлком вiрно. З хвилину Габрiель радiе кмiтливостi Стефана, потiм знову згадуе наказ про мобiлiзацiю – вiн, либонь, уже в дорозi, а пробi, валяеться у туркiв на якомусь канцелярському столi в Алеппо чи, чого доброго, мандруе Стамбулом.

Вони мовчки йдуть далi. Стефан трепетно зволiкае, щоб батько заговорив iз ним знову. Адже це – татова батькiвщина.