Свята Марійка

Я тобi, Надю, закордону не обiцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поiдемо… iз дiтьми…

Кожен вечiр закiнчувався обiймами, а ранок починався з поцiлункiв.

Часом Вiталька забiгав додому й пообiдати, приносив тодi Надеждi букетик квiтiв. Із мiста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчi й усе, що потрiбно було для дому.

– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приiхали вони з Вiталiком уперше додому на Рiздво.

– Поталанило ж тобi…

– Тiльки що вiд дому далеко.

Надеждi подружки заздрили – дiвчата ще вчилися, а iй не треба здавати залiки, екзамени, та й роботи потiм шукати; поряд законний чоловiк, е свое житло.

Батьки теж радiли.

Теща гордилась зятем:

– Моя дочка така щаслива!

– От побачите, Вiталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.

– Нехай Бог помагае, як буде старатися та матиме удачу, так i буде!

Але потiм… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевнi.

Яка там служба?

Вiталька щоранку вставав, iшов до своеi частини. Як i в краiнi, так i тут був повний хаос. Та що поробиш, вiдсиджував як-небудь день. Займатися на службi не було чим, то Вiталька здебiльшого грав iз хлопцями в карти. Або виiжджав до мiста, заходив до крамницi, неначе йому було щось там треба (але нiчого не купував, грошей не було), та й iхав назад до лiсу. Одним словом, нудитись почав чоловiк на роботi.

Надежда ж залишалась на цiлий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевiзор, часом спала аж до вечора.

Часом Надежда подзвонить мамi та й теревенять по годинi.

– Як там Вiталька? – мiж iншим питае мати.

– Та… на роботi пропадае цiлими днями.

– Вiн хоч тебе не ображае?

– Нi, – дивуеться Надежда, – за що мае ображати?

– То й ти його шануй, але будь пильна: чоловiк у тебе показний, усяке може статись.

– Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить iз матiр’ю, а сама тим часом розглядае себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камiнцi в сережках, чи личить до очей колiр халатика.

– От iще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Вiталька – красень? А я що хiба, потвора?

Та й посмiхаеться своему вiдображенню.

А сам iз себе Вiталька i справдi мужчина показний – високий зростом, очi синi.