Свята Марійка

Умiв вiн правильно заговорити, мiж людьми повестися, як слiд. Хiба мав один гандж – був трохи клаповухий.

От народилося в молодят одно по одному двое дiвчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла вiдiйти, аж тут на тобi – вже й друге в колисцi плаче! І так бiдолашну молодичку пiсля пологiв рознесло! То була струнка, тендiтна, як берiзка, а це стала не жiнка, а гора. Ходить Надежда по квартирi туди-сюди, човгае ногами, важко дихае. А Вiталька ж брав ii, бо красуня!

– Де воно й начiплялося до мене тих дев’яносто п’ять кiлограм… – журилася Надежда.

– Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Вiталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…

– Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!

– Треба тобi якусь гiмнастику, чи що, робити, або на дiету сiсти, бiгати вранцi, – наче не чув роздратування й кпинiв, – трiшки схуднеш.

– Тодi буду худнути, як ти собi вуха вкоротиш!

А жили ж молодi у вiйськовому мiстечку серед лiсу, до мiста далеченько, розваг – катма, а квартира iхня в гуртожитку маленька, однокiмнатна; ще й Вiтальцi раптом перестали видавати платню.

От Надежда й збунтувалася.

Чоловiк прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:

– Коли я маю час готувати? Та й iз чого?! Ти грошi принiс?!

Надежда кричить, сердито вимахуе руками, дiти вiд того плачуть.

Вiталька пiдiйде, хоче ii обiйняти, заспокоiти, а вона – нi приступу, вiдпихае його вiд себе, а сама зла така, аж труситься.

Отак Надежда день при днi тiльки й злиться, вогнем аж дише, i шукае, шукае, до чого б ще причепитися та й вимiстити на чоловiковi свою гiрку досаду.

А далi Надежда i взагалi махнула на все рукою – не пере, не прибирае, в квартирi страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита i неприбрана.

Оце так повелося: як устала Надежда з лiжка, сорочка на нiй аж сiра, в плямах – бо ж i бiля плити у нiй, i малих годуе, – так i проходить увесь день i лягае у тiй же сорочцi спати.

– А хiба менi е час за дiтьми? – вiдгризнеться, як чоловiк скаже, що хоч би постiль помiняла.

Вранцi Вiталька сiдае снiдати, Надежда йому по столi сердито мисками совгае, гримить каструлями, сопе.

– Ти чайку менi запарила? – намагаеться пiддобритися Вiталька.

– Що?! Чайку йому! – кричить Надежда.