Свята Марійка

Минае час…

Параска з Андрiем хрестять сина.

– І в кого вiн такий удався? – дивуються знайомi. – Вона – русява, чоловiк – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.

– Та то у них сусiд рудий, – жартують необачнi.

А правда ж – недалечко!

І тiльки Мiрка з Вiктором знають причину.

Але iх не запрошено на гостини.

Перше – живуть тепер вiд них далеко.

А друге – це так Параска… помстилася.

Квiти для коханки

Чоловiки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навiть коли вiн любив так, що готовий був померти за тебе.

Але мине час, i вiн аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, нiж бачити тебе. Рiзницi в тому немае – вийдеш ти замiж за того, кого кохаеш, чи за того, кого не любиш. В будь-якiм разi коханню настае край. Тiльки й рiзницi, що розчаровуватися в коханiй людинi бiльш гiрко.

    Ж. Морiц

Надежда вийшла замiж молоденькою, вiдразу ж пiсля школи. Нiде вона й не вчилася i свiту ще не бачила.

Зате ж чоловiк у Надежди був не простий собi парубок – закiнчив вище вiйськове училище й отримав направлення на службу.

Молодiй сiм’i видiлили службову квартиру.

Спочатку мiж молодим подружжям наче все було гаразд.

Чоловiк iз дому, Надежда готуе iсти, прибирае, а як час повертатися – фарбуе губи, крутить кучерi i виглядае iз вiкна.

Хоча нiде й не ходять, та скiльки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому диванi, цiлуються, а пiсля вечерi – п’ють чай iз цукерками, розмовляють.

Бiльше говорив Вiталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирi, нi з ким чужим знатись не хотiла, от хiба що по телевiзору щось побачить – та й усi новини.

– Зажди, – казав Вiталька, – як отримаю вiдпустку, поiдемо вiдпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офiцерська сiм’я, побачимо з тобою свiту.

– Я б хотiла поiхати кудись за кордон, – мрiяла Надежда. – Я ж народилася в Германii, татко мiй шiсть рокiв прослужив на прикордоннi, у мене й фото е. Як там гарно! Стiльки квiтiв, магазинiв!

– А чому повернувся?

– Мама скучила за рiдними, дуже просилася додому, от тато i пожалiв ii, попросив переведення, а потiм вони увесь час згадували тi шiсть рокiв, як найщасливiшi у життi.

Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мрiяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…

– Твоему батьковi ще повезло, – зiтхав Вiталька. – А мiй усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспi; вони тiльки й свiту бачили, що дiм i робота.