Страшні люди

Люди не спали, тримаючи кулаки за Ющенка.

Кожне мiсто, як i кожна людина, мае свiй колiр. Дрогослав у Божественному задумi був золотаво-жовтавим. А ось люди, якi його населяли, у своiй сукупностi складали сiро-сталеву гаму. Дисонанс був страшенний, i лише людське невiгластво не чуло його. Саме Олексiй був одним iз яскравих представникiв цiеi сiро-сталевоi маси, але це не було його мiсто за духом, за станом душi. Вiн уповнi не мiг розкрити у Дрогославi все, що йому було дано природою. Інколи, правда, вiн внутрiшньо вiдчував якусь невiдповiднiсть мiж тим, ким е, i тим, що робить, але не мiг пояснити самому собi, що з ним дiеться.

Втiм, вiн не був единим у цьому внутрiшньому дискомфортi, адже мiльярди людей на планетi Земля мучились вiд подiбного i не знали, як вирватися з пастки, у яку самi ж себе загнали.

Романiв намагався бути далеким вiд того, що вiдбуваеться у Киевi та й по всiй Украiнi. Вiн сконцентрував свою увагу на тому, що мае завершити сьогоднi двi справи, аби не вiдкладати все на потiм, перед самим судовим засiданням, причому зробити це до того, як почне святкувати свiй день народження.

Логiка захисту вимальовувалась сама по собi. Треба було лише зайти до офiсу, ввiмкнути комп’ютер – i друкувати, друкувати, друкувати…

Бiля пам’ятника древньому фiлософовi та медичному свiтиловi Олексiй помiтив чоловiка, який калачиком лежав на лавцi. Швидше iнтуiтивно, нiж свiдомо, адвокат пiдiйшов ближче. При свiтлi лiхтаря вiн побачив кров на обличчi й розкуйовдженiй бородi незнайомого, калюжа кровi була i пiд лавкою, на якiй той лежав.

– О, Боже! – мимохiть вирвалося з його грудей. Та це ж Степан Сосновський, вiдомий дрогославський художник! Минулоi п’ятницi вiн заходив в офiс до Олексiя попросити декiлька копiйок на самогонку. Романiв тодi рiзко вiдмовив йому та ще й грубо випровадив художника зi свого кабiнету, бо якраз мав важливу розмову по телефону.

Адвокат дiяв, як заведений механiзм. Панiки чи страху не було, хоча якби хтось збоку глянув на нього, то помiтив би як Олексiй побiлiв i як у нього тремтять пальцi.

Звично заболiв шлунок. Так завжди бувало, коли щось несподiване виникало у Романiва. Це був навiть не бiль, а кволе нагадування про небезпеку. Все минало доволi швидко, коли володар тiла вчасно реагував. Коли ж нi – бiль посилювався, i тодi вже було непереливки.

Олексiй неслухняними ногами добiг до офiсу, нервово вiдчинив дверi, набрав спочатку «швидку», потiм мiлiцiю i сказав те, що мав у таких випадках сказати.