Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Вiн побачив i почув ту розмову сатирiв, що точилася поблизу нього, вiддав хвалу Боговi, що вiдслонив йому розум розумiти мову тих сатирiв, i, повернувшись до свого Скитського монастиря, оповiв, що почув, братii, яка тут лишилася, i та сатирова розмова прокотилася тодi, здаеться, повсюди.

Демони ж пiсля такоi iнформацii й розпорядження свого багаторогового князя розсiялися по всесвiту i почали своiми пiдступами розпоширювати, де було можна, сiтi й запалювати серця злостивих i завидливих людей, а найбiльше своiх слуг-магометан на викоренення тогобiчних козакiв iз Чигрином та iншими украiнськими мiстами, що залишилися.

Олексiй Плющ

Народився 25.V.1887 р. в с. Оленiвка коло Борзни на Чернiгiвщинi в сiм’i учителя. Закiнчив Першу росiйську гiмназiю у Варшавi. З осенi 1906 р. вчився в Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi. Був книгарем i писарем нiжинськоi «Просвiти», виступав з рефератами на зборах чернiгiвськоi «Просвiти». Покiнчив життя самогубством 24.VІ.1907 р.

Писати почав у 1902 р.

Страждання демона

Коли нiчого не було, коли царювало скрiзь повне таке й вiчне нiщо, вiчно спокiйне, безсмертне нiщо – от, наприклад, таке, як на тiм свiтi бувае з кожною людиною, – коли був безкраiй спокiй небуття, неiснування повного i тихого, коли було так тим хороше, – то посеред сього невиразного, вiчного спокою безформеного пробував не дух, не мисль, а щось таке, чого обхопити розум мiй нездатен, але яке владно наповняло ввесь той спокiй неiснування й страждало воно… Се був демон.

Страждав демон, i безконешнiсть своiми частками, довгi, тягучi ночi для стражденноi людини, минала для нього, а вiн страждав, бо, повний надзвичайного зла, повний смертного жадання, пекельноi жадоби вiчноi втiшити: зло незмiрне, погрiти його на нещастях та стражданнях другого, вiн нiчого не мав довкола себе, опрiч тихого, лагiдного спокою неiснування милого, який ще бiльше дратував його зло, розвивав йому пекельнiсть i силу того неосяжного зла безсмертного…

І от, повний страждання вiд немочi завдовольнити сього надзвичайного, вiчного й, головне се, вiчно зростаючого зла, сей демон мав уже зникти, розпливтися у власнiм злi, згорiти в нiм i згинути, зникши частками… І тодi було б вiчне неiснування, вiчний спокiй небуття, тим i вiчне щастя… Хороше тодi було б!.