Чорт зна що. Запропаща душа

Дiстав коробочку iз сiрниками i, щiльно затуляючись долонями, став закурювати.

Щось дмухнуло пiд самим носом у старшини – сiрник погас… другий, третiй…

Писар заворушився, кашлянув i хрипким голосом промовив:

– Н-не закурите.

– Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! – веселенько одповiв старшина, радiючи, що писар заговорив-таки.

– Нi, не закурите… Бачте, вже чотири сiрники стратили… о, п’ять, шiсть, сiм… – лiчив писар.

– Що за чудасiя! – здивувався старшина: сiрники гасилися один за одним, навiть не розгорiвшись.

Затулився, як можна найщiльнiше, тернув – знов погас.

Гм!.. Так нiби який дiдько навмисне гасить, – аж назад озирнувся. Одхилився в другий бiк, витер…

– Десять! – промовив писар. – Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…

– Антоне Агафоновичу! – лагiдненько промовив старшина. – Це через те, що ви лiчите: ось не лiчiть – зразу закурю.

Та писар вже пролупався i йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сiрники гасились i летiли в снiг один за одним, насилу писар вспiвав лiчити.

– Та ось годi-бо!.. Я ж бо вас прошу! – промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.

Писар, закутуючись у кожух, поволi лiчив:

– Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…

Старшина вийняв з рота люльку, зi зла, боком глянув на писаря; потiм плюнув i знов узяв люльку в зуби.

– Якби знаття, що в недiлю буде година, то в суботу звечора виiхати б на села податки виправляти, – дiловито став говорити вiн.

– Ум… – мурчить писар.

– А то як не зберем до першого, – помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сiрник з коробки, – то знову поштрафують, як було минулого року. – Тут вiн стиха черкнув сiрник.

– Ех-хе-хе! – позiхнув писар. – Двадцять вiсiм!

– Антоне Агафоновичу! – Писар мовчав.

Помацавши в коробцi, старшина знайшов там тiльки одного сiрника. Сплюнувши набiк, вiн хутчiй погнав коняку.

– Всi сiрники витратив i не закурив через вас! – промовив вiн сердито i глянув на писаря.

Той схилив голову й дрiмав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, вiн забачив у темрявi його нiс, брови, лоб… Очi заплющенi – спить, навiть носом сопе… Тихенько потяг за вiжки – коняка стала.

Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останнiй сiрник… горить. Старшина поспiшае запалить люльку i так тягне, що в чубуцi починае шкварчати, немов на сковородi сало.

– Двадцять дев’ять! – крикнув над самим його ухом писар.