Чорт зна що. Запропаща душа

– Отака бiда з дитиною приключилася, – закiнчив Трохим свою оповiдь.

А тим часом i ранок настав, а ми нiчого так i не вполювали. Закляла, видно, нас вiдьма.

Коли ж верталися назад, то побачили, що на краю греблi сидiв, скорчившись, Опанасик. Вiн погойдував своею побитою головою i грав на дощечцi, грав, рухаючи уявним смичком, як справжнiй скрипаль. Часами вiдкривав, жмурячись вiд веселого сонця, блiдi очi i, усмiхаючись блаженною усмiшкою, мовби вслухувався в невловимо-прекрасну гармонiю золотого ранку.

Ми тихенько обiйшли боком жертву проклятоi скрипки, не бажаючи лякати Опанасика в таку спокiйну хвилину.

Степан Васильченко

Справжне прiзвище – Степан Панасенко. Народився 8.І.1878 р. в м. Ічня на Чернiгiвщинi в сiльськiй родинi. Вчителював, сидiв у тюрмi. З 1910 р. жив у Киевi, працював у редакцii «Ради». Пiсля вiйни знову вчителював. Помер письменник у злигоднях 11.VІІІ.1932 р. у киiвськiй лiкарнi.

Автор повiстей, оповiдань, казок та драм.

В хуртовину

Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощiв брякнувся прямо в кучугуру снiгу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало свiту; потiм схопився й став гасати по полю.

Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снiгу, вiн то з вереском летiв по полю наввипередки з вiтром, то, розставивши лапки, нiсся йому назустрiч, i коли старий дiдуга-вiтер хапав його в обiйми, пiдiймав угору мало не до хмар i, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонiв понад степом, чортик в’юном вертiвся в його руках, верещав i заходився вiд реготу.

Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, вiн навшпиньках подався до шляху, де iхали сани, догнав iх i вчепився на задок.

У санях сидiли двi закутанi, запорошенi снiгом постатi.

Чортик боком схилив до iх ухо й слухае.

Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.

Василь Миронович, чоловiк смирний i побожний, пiд чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, i давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсiм мовчав.

– Хiба ж не так я кажу? – питався у його старшина.

Той тiльки щось собi замурчав.

Втерявши надiю як-небудь розворушити сусiда, старшина зiтхнув, покивав головою й став виймати люльку.