Чорт зна що. Запропаща душа

– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свiй кулак.

– Та ти не гнiвайся, iно послухай мене, – промовив чорт.

– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навiв.

– Не пропадеш, батечку.

– А може, ти мене спасеш?

– Хтозна, може, i я.

– Забирайся до свого батька чорта, а нi, то я тобi боки поламаю.

– Так як вже раз обламав?

– Думаеш, як раз тобi удалося, то в другий раз так само буде?

– І другий, i третiй, i четвертий, скiльки захочу, бо я не той, за кого ти мене маеш: Я сам чорт.

Омелько хотiв перехреститися, але чорт поспiшно додав:

– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаеш всього.

Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати вiд смерти.

– Була колись правда, та заржавiла! – перебив Омелько.

– От послухай перше мене, а потiм роздумай, чи правду я кажу, чи нi. У тебе в кузнi намалювали хлопцi портрет Дiдька, мого пана. Ти смiявся над ним. Через те Дiдько дуже озлоблений на мене, побив мене i наказав, щоби я тебе конечно погубив.

– Розумiю, – сказав Омелько.

– Нi, ти всього не розумiеш.

– Чому нi? Сиджу ту у в’язницi, а потiм гайда на шибеницю.

– А потiм?

– А потiм знаеш що – смерть.

– А потiм?

– А вже потiм сам Бог знае, що буде! Невинно терплю. Прецiнь ти убив мою жiнку.

– Отже знай, хто невинно на землi терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.

– Еге…

– Тепер розумiеш, що менi треба тебе спасти? Коли тебе будуть вiшати, не вiдганяй мене хрестом.

– Та ти, ще, може, якоi капости хочеш менi зробити?

– Клянуся тобi рогами i чортячим хвостом, щоби я уже бiльше смоли не пив i вогню не iв, коли брешу. Тепер хочеш вiр, хочеш не вiр. Коли тебе стануть вiшати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цiлого i здорового.

– Ну, красно, нехай на твоiм стане.

– Пам’ятай, що я тобi сказав, – промовив чорт i щез.

Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи нi? Вмерти невинним i дiстатися раю, чи ще жити? Нарештi рiшився послухати той раз чорта.

Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котроi пiднiмалася шибениця, а коло неi кат походжав. В юрбi чути було лише жаль за Омельком. Однi жалували його як доброго коваля, иншi як доброго чоловiка, котрого чорт попутав.

– Ех, – можна було чути в товпi, – чого то по п’яному не зробить чоловiк! І вiдважний був i побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.