Чорт зна що. Запропаща душа

– Полiцай! Рятуйте! Коваль Омелько жiнку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузнi по замовлену роботу.

Крик селян вiдразу протверезив Омелька. Вiн кинув свою роботу, оглянувся – анi цигана, анi його батька не видно; замiсть них цiла кузня повна людей.

– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, i добровiльно вiддався в руки сiльському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу i про все донесло гетьмановi.

Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велiв його повiсити.

Скорше вiд блискавки полетiв чорт з доносом до свого пана, цiлковито пересвiдчений, що заслужив ласку у Дiдька.

– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дiдько, гостро дивлячись на чорта.

– Вже я йому доправив! Бiльше не буде насмiхатися над вашим портретом, ваша всетемнiйша темносте.

– Як се було?

Чорт оповiв.

– Бовван, дурак, теля, бодай тобi сто жаб на голову сiло! – заревiв Дiдько.

Чорт виставив язика вiд подиву.

– Ах, дурню, дурню, баранячу маеш голову, а свиняче рило.

– Та… – ваша вестемнiйша темното…

Але Дiдько не дав йому докiнчити i закричав:

– А, ти ще смiеш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста i почав ним сiпати. Чорт вив, ревiв i просив милосердя. Давши собi духа з чортом, Дiдько поставив його перед собою i сказав:

– Слухай ти, бараняча голово, ослячi вуха! Що з того буде, що Омелька повiсять? Прецiнь його повiсять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що вiн просто пiде собi до неба.

– Зрозумiв, винен, ваша всетемнiйша темното.

– От, як би ти направду перекував Омельчину жiнку зi староi на молоду, то було б iнакше. Зрозумiв?

– Зрозумiв, ваша темносте.

– Отже забирайся i за всяку цiну спаси Омелька, потому залiзь йому в ребро й ожени його на молодицi, а потiм… ну, потiм i без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.

– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт i, вклонившись низько Дiдьковi, полетiв до в’язницi, де сидiв Омелько.

Омелько, очiкуючи смерти, сидiв задуманий, бiдкаючись над тим, що так, нiзащо погубив свою добру i вiрну дружину. Але от чуе знову знайомий голос цигана:

– Омельку, батечку, здоровii були! – i перед ним наче з землi вирiс циган.

– А, то ти, чортiв цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цiлого розмаху, але кулак попав на стiну.