Чорт зна що. Запропаща душа

Заголосила труби i бубни, Омелька привели пiд сторожiю, перечитали засуд. Кат поставив його на стiльчик, накинув на нього мотузок i вибив з-пiд нiг стiльчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нiчого не було, станув на ноги.

«Не збрехав, чортiв син, не збрехав», – подумав Омелько i серце його радiсно забилося.

Народ зашумiв, захвилювався i простугонiв:

– Невинного вiшають! Невинного!

Кат i начальство кинулися до Омелька, а далi, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що вiн перепалений в тому мiсцi, де перервався.

– Зачекайте, православнi християни! Скоро Омелько невинний, то i вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя i сам докладно оглянув мотузок.

«Добре. Вiшай хоч десять разiв – все одно», – подумав Омелько i знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-пiд нiг стiльчика i – о диво! – мотузок запалився i обiрвавсь, ба навiть сама шибениця загорiлася.

Народ ще дужче заворушився i домагався негайно вiдпустити Омелька.

– Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам вiд себе пустити Омелька. Вже його бiльше вiшати не буду. Вiдведу до в’язницi i про все донесу гетьмановi. Як вiн порiшить, так буде, – сказав суддя.

Народ притих i розiйшовся. Омелька вiдвели до в’язницi i донесли про все гетьмановi. Гетьман вислухав i сказав:

– Чи не чарiвник вiн який? Або яка нечиста сила йому помагае?

– Нi, – кажуть, – перед смертю вiн сповiдався i причащався, та i добрий християнин з нього.

– Ну, коли так, то пустiть його на чотири вiтри. А за се, що вiн терпiв невинно, дати йому сто срiбних.

«Що ж менi тепер на свiтi робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язницi.

– Женися на молоденькiй дiвчинi, – шепнув йому чорт.

– Ай, так зараз i женитися?

– Женися! Я тобi таку найду, що i у самого гетьмана нема такоi, – шептав чорт, стараючись улiзти в Омелькове ребро.

Та ба, не так склалось! Омелько нiколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влiзти в його ребро, i Омелько, замiсть женитися, подався у монахи.

Батьки нашi, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Вiн, кажуть, i оповiдав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеi доброi звички – нiколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божiй уздрiти i в кiгтях чортових не бути».