П’ятеро

– Вiд базiк, що брехнi ще не кинули, поведи в стан, де гинуть i гинули[58 - З «Рицаря на час» Миколи Некрасова:Вiд базiк, що брехнi ще не кинули,Що iх руки в кровi серед зла,Поведи в стан, де гинуть i гинулиЗа любовi великi дiла!(Переклад С. Голованiвського)]?

– Можете вищиряти зуби, менi i це все одно. І принаймнi не до стану тих, «що гинуть».

– А яких?

Вона знову смикнула плечима i промовчала, розтираючи ногу. Пiвмiсяць свiтив iй просто в обличчя; мав рацiю той художник.

– Знаете? – заговорив я.

Раптом вона повернулася до мене i подивилася просто у вiчi, перший раз i, здаеться, в останнiй за все наше знайомство; i мимоволi я згадав слово: подивиться – як свiт прихилить. Не в сенсi ласки або милостi, погляд ii був чужий i мене зовсiм не обходив; але передi мною вiдкрилося вiконце у незнайомий темний сад; i, попри темряву, не можна було не усвiдомлювати, що великий чийсь сад.

– Ви мене витягли, – сказала вона iншим тоном, спокiйно i чемно, – даремно я на вас ощирилася; щоб спокутувати – я вам цього разу вiдповiм серйозно, хоча, взагалi, право, нема чого i нема про що говорити. Серьожа, якщо бажаете, мав рацiю: «голоси». Я iх постiйно чую, зусiбiч; вони шепчуть або кричать одне й те саме, одне слово.

Я чекав, яке, але iй, очевидно, важко було його вимовити. Я спробував допомогти:

– «Хлiба»? «Врятуй»?

Вона похитала головою, усе не зводячи з мене владних синiх очей:

– Навiть невихованiй панянцi важко вимовити.

Дивно, мене не вразило (хоча написати щойно цi сiм букв на паперi я не вiдразу зважився): грубе шинкарське слово пролунало з глибин того чужого саду не лайкою, а в якомусь первiсному значеннi, немов вирвала вона його, мовою старозавiтних пустельникiв, iз втраченоi гнiвноi глави Письма. Тепер ми дивилися одне одному в очi вже без глузування з мого боку i виклику з ii, серйозно i напружено, два заклятi вороги, котрим прийшов час дiйти до кiнця.

– Це ви про кого?

– Про всiх i нi про кого. Узагалi люди. Пiдсумок. Ви думали моi голоси кричать «хлiба!» i просять: прийди i врятуй? Це ви менi багато честi робите, не по заслугах: я ж знаю про голод i про Сибiр i всi жахи, але менi нiкого не шкода i нiкого я рятувати не пiду, i менш за все до стану тих, що гинуть.

– Зрозумiв: до стану руйнiвникiв? До стану тих, хто спалюе?

– Якщо стачить мене, так.