П’ятеро

Перш нiж вскочити, вона обурено пiдняла плечi, i коли опустила iх, я вперше побачив, що вони, хоч i дуже ще дитячi, змальованi Богом iз капiтолiйськоi Венери, – похилi, двi сторони високого трикутника, без подушок бiля переходу до передплiччя… Але ложка впала так, що бризки борщу з вершками розлетiлися по всiх навколишнiх лицях; стiлець упав, коли вона скочила; i, не сказавши жодного слова, пiшла з iдальнi.

– Бачу, – зiтхнув художник, – не захоче панянка позувати.

Анна Михайлiвна була дуже збентежена i без кiнця вибачалася; гостi, здаеться, не образилися, але чомусь дуже скривдженим вiдчув себе я.

Якби не те, що взагалi я з Лiкою нiколи i двое слiв не сказав, я б того ж вечора постукав би до ii камери, увiйшов би, не дочекавшись «увiйдiть», i вилаяв би ii всiма словами, якi тiльки друком дозволенi. Але випадково ця можливiсть влаштувати iй сцену нагодилася менi через кiлька днiв.

Було це так: одного разу вночi ми великою компанiею пiдiймалися кручею, вервечкою, я передостаннiй, а за мною – Лiка.

Вранцi пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-пiд нiг у Лiки раптом викотився камiнь, вона скрикнула, сiла i ii повiльно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився i схопив ii за руку.

– Пустiть руку, – сказала вона сердито.

Прикрiсть мене взяла; як малу дитину, я потяг ii вгору, i вона, немов i справдi мале дитя, викручувалась i лiктем, i плечима, але ж таки дiсталася до мiцного грунту. Там я ii вiдпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, i видно було, що в душi в неi вiдбуваеться боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я вiдсторонився, дав iй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сiла, потираючи кiсточку.

– Не треба чекати, – сказала вона крiзь зуби, все дивлячись убiк.

– Пройде, тодi й пiдемо, – вiдповiв я, щиро скаженiючи. – За моiми правилами не залишають саму неповнолiтню дiвчину, яка пiдвернула ногу, навiть якщо вона невихована.

Довга пауза; зверху й голосiв уже не було чути, супутники нашi перевалили через край обриву. У мене вiдлягло роздратування, я розсмiявся i запитав:

– У чому рiч, Лiко; або, якщо завгодно, у чому рiч, Лiдiе Гнатiвно, – за що ви так мене зненавидiли?

Вона знизала плечими:

– І не думала. Ви для мене просто не iснуете. Нi ви, нi… – вона пошукала слово i знайшла цiлу тираду: – нi уся ця юрба непотрiбних навколо Марусi, i Марка, i мами.