Різдвяний сюрприз

Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в рiзних мiсцях видавала iхне червоне, бiле i навiть сине минуле. Хоча якось дiд зафарбував iх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все iнше в коридорi було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власнiй половинi господи, за зовсiм звичайними, але також добротними, не фарбованими дерев’яними дверима праворуч у коридорi. За ii дверима дзвенiв смiх, чулися молодечi голоси.

Дiд Йонас повернувся в коридор зi шваброю. Витер пiдлогу навкруги. Посмiхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вiтальнi Ренати зiбралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й ii саму.

* * *

– Нам потрiбен капелюх! Пiди попроси у дiда! – Вiтас втупився бешкетним i водночас вимогливим поглядом у Ренату.

– Вiн капелюхiв не носить! Ну гаразд!

Рената постукала в зеленi дверi.

– Дiду, можна? – гукнула вона i потягнула за ручку.

Зазирнула. Дiд Йонас сидiв у крiслi пiд вiкном. Над головою свiтилася лампочка торшера. На носi – окуляри в кiстянiй оправi дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.

– Можна у тебе каструлю узяти?

– Бери! А що варити будеш?

– Майбуття, – пожартувала Рената i пройшла в його кухоньку, в якiй пательнi, каструлi й iншi емностi та пристосування для приготування iжi висiли, зачепленi за довгi та загнутi догори цвяхи, вбитi в колоди стiни рядами аж до самоi стелi. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате вiконце, яке абсолютно не було схоже на iншi вiкна в iхньому будинку.

Це вiконце трохи скидалося на середньовiчну бiйницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнiм бастiоном. Або ж розмiр вiкна свiдчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерiгати за трапезою?!

Рената зняла з цвяха велику каструлю i забрала до себе.

Дiд Йонас вiдклав книжку на широкий пiдлокiтник крiсла, пiднявся i собi зазирнув у кухню, де пiд вiконцем на дерев’янiй пiдлозi в двох вiдрах танув снiг.

Старий дивився на вже потемнiлий вiд домашнього тепла снiг, який готуеться стати водою, що потiм перетвориться на чай. Дивився i намагався вiдчути смак снiданку на своему язику. А язик «мовчав», як справжнiй, вiрний присязi солдат ворожоi армii, узятий у полон. Вiн не видавав навiть натяку на смак. Вiн, язик, i так був непридатним i щодо смаку iжi «пiдслiпуватим». Звiсно, це через старiсть.