Озма з країни Оз

– Атож, – погодився Механiчний Чоловiк. – Ко-ли я по-ба-чив, що ме-не ув’яз-не-но, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скiн-чив-ся го-лос; а по-тiм хо-див по цiй ко-мiр-чи-нi, по-ки не скiн-чи-лась дiя; а по-тiм сто-яв i ду-мав, по-ки не скiн-чи-лось ду-ман-ня. Да-лi я вже не па-м’я-тав нi-чо-го, аж по-ки ви на-кру-ти-ли ме-не знов.

– Дивовижна iсторiя, – сказала Доротi, – i вона показуе, що краiна Ев справдi чарiвна, як я й гадала.

– Зви-чай-но, – вiдповiв Мiдний Чоловiк. – Нав-ряд чи та-ку до-ско-на-лу ма-ши-ну змог-ли б зро-би-ти десь не в ча-рiв-нiй кра-i-нi.

– У Канзасi я не бачила жодноi такоi, – сказала Доротi.

– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб вi-дi-мкну-ти цi две-рi? – спитав механiчний голос.

– Знайшли на березi: мабуть, його винесло туди хвилями, – вiдповiла вона. – А зараз, добродiю, коли не заперечуете, я накручу вашу дiю.

– Ме-нi бу-де ду-же при-ем-но, – вiдказав Механiчний Чоловiк.

Доротi накрутила пружину в отворi номер три, i зразу Мiдний Чоловiк трохи незграбно, смикаючись, вийшов iз кам’яноi печери, скинув свого мiдного капелюха й чемно вклонився, а тодi став перед Доротi навколiшки.

– Вiд-те-пер я ваш по-кiр-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жiть, я все о-хо-че зроб-лю – а-би тiль-ки ви ме-не на-кру-чу-ва-ли.

– А як тебе звати? – спитала Доротi.

– Тiк-Так, – вiдповiв вiн. – Так ме-не наз-вав мiй пер-ший ха-зяiн, бо го-дин-нико-вий ме-ха-нiзм у ме-нi весь час цо-ка-е.

– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.

– Я теж, – сказала Доротi. – Але годин ти не вибиваеш? – спитала вона трохи занепокоено.

– Нi, – вiдповiв Тiк-Так. – І бу-диль-ни-ка в ме-нi не-мае. Прав-да, я мо-жу го-ло-сом ска-за-ти, кот-ра го-ди-на, а що я нi-ко-ли не сплю, то мо-жу роз-бу-ди-ти вас у-ран-цi о будь-я-кiй го-ди-нi, ко-ли тiль-ки на-ка-же-те.

– Дуже мило, – сказала дiвчинка, – але я нiколи не хочу вставати вранцi.

– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка.

– А ти несешся дуже рано? – спитала Доротi.

– О восьмiй годинi, – вiдповiла Бiлiна. – І, по-моему, на цей час уже всiм годиться вставати.

Доротi вiдкривае вiдерце з обiдом

– А тепер, Тiк-Так, – сказала Доротi, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосiб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.