Озма з країни Оз

– А де ж ключ вiд механiзму? – спитала Бiлiна.

– Висить на гачку, де була картка.

– Ну, тодi випробуемо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що вiн умiе. Гарантiя, кажеш, на тисячу рокiв? Але ж ми не знаемо, скiльки рокiв вiн простояв у цiй скелi.

Доротi вже зняла ключ iз гачка.

– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказiвки на картцi.

– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тодi вiн почне думати, адже так?

– Атож, – погодилась Доротi й накрутила механiзм номер один, що пiд його лiвою пахвою.

– Щось нiчого не видно, – критично зауважила Курка.

– Певне що нi: вiн же тiльки думае, – сказала Доротi.

– Цiкаво, про що ж вiн думае.

– Зараз накручу його мову, тодi вiн, може, розповiсть нам, – сказала дiвчинка i накрутила механiзм номер два.

Механiчний Чоловiк, ворухнувши тiльки губами, промовив:

– Доб-ро-го ран-ку, дiв-чин-ко. Доб-ро-го ранку, па-нi Кур-ко.

Голос був трохи хрипкий i рипучий, слова вимовлялись химерно, без змiни виразу; але й Доротi, й Бiлiна чудово зрозумiли iх.

– Доброго ранку, пане, – вiдповiли вони чемно.

– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механiчний Чоловiк тим самим монотонним голосом, шо звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський мiх. Отак iграшковi ягнята й коти пищать, коли iх надавити.

– Нема за що дякувати, – сказала Доротi. А потiм спитала про те, що ii найдужче цiкавило: – А чого це вас замкнули у такому мiсцi?

– Це дов-га iс-то-рiя, – вiдповiв Мiдний Чоловiк.

 – Але я роз-по-вiм ii ко-рот-ко. Мене ку-пив у фiр-ми «Ко-валь, Бля-хар i Ком-па-нiя», що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Ко-роль краi-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку за-би-вати сво-iх слуг до смер-тi. Та мене вiн не змiг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. То-му все йо-го бит-тя ме-нi не шко-ди-ло, а тiль-ки на-чи-щало мое мiд-не тi-ло.

Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину i де-ся-тьох пре-гар-них дi-то-чок: п’я-тьох хлоп-чи-кiв i п’ять дiв-ча-ток, – але в на-падi лютi вiн про-дав iх у-сiх Ко-ро-лю Но-мiв, а той сво-iми ча-рами о-бер-нув iх у iн-шi по-до-би й по-ста-вив у сво-ему пiд-зем-но-му па-ла-цi як при-кра-су по-коiв.

По-тiм Ев-ський Ко-роль по-шко-дував за цим жор-сто-ким у-чин-ком i на-ма-гав-ся вер-ну-ти дру-жи-ну й дi-тей вiд Ном-сько-го Ко-ро-ля, а-ле мар-но. То-дi вiн з роз-па-чу за-мкнув ме-не в цiй ске-лi, за-ки-нув клю-ча в оке-ан, сам стриб-нув у-слiд i вто-пив-ся.

– Яке страхiття! – вигукнула Доротi.