Чудесна країна Оз

 – Бо як же я почую ваше «тпру!»?

Сперечатися з цим було важко, тому Тiп замислився.

– Я знаю, що робити! – нарештi мовив вiн.

Вибравши на узлiссi зелене мiцне дерево, хлопець вiдтяв коротеньку гiлочку, загострив один ii край i вставив у дiрочку, яку виколупав у карку Козли. А для вiрностi вiн ще й взяв iз дороги каменюку i помiцнiше забив палю в дiрку.

– Тпр-р-ру! – заволала Козла. – Менi вiд вашого стукоту аж трясця!

– Хiба боляче? – занепокоiвся хлопець.

– Не те щоб боляче, – вiдповiла Козла, – але у мене аж трясця, коли мене трясуть.

– Ну, все вже позаду, – заспокоiв ii Тiп. – Сiдай-но, Джеку, i мiцно тримайся за палю. От i не впадеш.

Отож Джек ухопився за палю, а Тiп скомандував: «Но-о-о!»

Слухняна Козла вiдразу пiдтюпцем побiгла вперед, погойдуючись iз боку в бiк на кожному кроцi.

Тiп бадьоро крокував поруч, радий, що товариства прибуло. Непомiтно для себе вiн навiть почав насвистувати.

– А яка команда стоiть за цим звуком? – запитала Козла, прядучи вухами.

– Не звертай уваги, – вiдповiв Тiп. – То я так – насвистую. А це означае лише те, що я в доброму гуморi.

– Я б i сам радо посвистiв, – зауважив Джек, – от лишень губи в мене в трубочку не складаються. І змушений визнати, любий татку, що це якийсь недогляд.

Тим часом вузька стежина, якою вони прямували, вивела iх на широку дорогу, бруковану жовтою цеглою. На узбiччi Тiп помiтив дорожнiй вказiвник:

СМАРАГДОВЕ МІСТО – 9 МИЛЬ

Та вже смеркалося, i подорожнi вирiшили стати на ночiвлю неподалiк вiд дороги i продовжити шлях iз першими променями сонця.

– Думаю на нiч покласти тебе на землю, – зауважив хлопець. – Так буде безпечнiше для тебе.

– А як бути зi мною? – занепокоiлася Козла.

– А ти можеш i постояти, – вiдповiв Тiп, – а позаяк ти все одно не спиш, то постоiш iще й на чатах: пильнуватимеш, щоб нас зненацька не захопили.

І хлопець простягнувся на травi бiля Джека i, втомлений пiсля довгого дня, вiдразу ж заснув.

Джек Гарбузова Голова iде до Смарагдового мiста

На свiтанку Тiпа розбудив не хто iнший, як Джек. Хлопець продер заспанi очi, поплюскався в ручаi, а потiм поснiдав хлiбом та сиром. Можна було рушати в путь.

– Вирушаймо негайно, – вирiшив вiн, – дев’ять миль – це ого-го яка вiдстань, та подолати ii, якщо, звiсно, нiчого не скоiться, маемо до полудня.