Чудесна країна Оз

Тiп доброзичливо поплескав ii по «холцi», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», пiсля чого Козла погарцювала далi витрiщатися на Джека Гарбузову Голову.

– Перш за все Козлi потрiбна вуздечка, – дивлячись на ii вибрики, мовив Тiп i вивудив iз кишенi моток мiцноi мотузки. Розмотавши ii, вiн зробив петлю i накинув ii на Козлу, пiсля чого iнший кiнець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розумiючи, що й до чого, Козла позадкувала, i мотузка лопнула; утiм, втiкати Козла не збиралася.

– Ти диви! Вона дужча, нiж менi здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.

– А чи не зробити iй краще вуха? – спитав Джек. – Тодi можна буде iй наказувати.

– Слушна думка! – вигукнув Тiп. – Як же ти до неi додумався?

– А тут i додумуватися не було чого, – вiдповiв Гарбузова Голова. – Це перше, що спадае на думку.

Отож Тiп дiстав свого ножика i з кори деревця вистругав такi-сякi вуха.

– Надто великi вуха iй не потрiбнi, – пояснив вiн за роботою. – Не можна ж iз Козли робити вiслюка.

– Як це? – поцiкавився Джек зi свого узбiччя.

– Ну, в кози вуха, звiсно, бiльшi, нiж у людини, а у вiслюка – бiльшi, нiж у кози, – пояснив Тiп.

– Виходить, якби менi бiльшi вуха, то я був би козел? – запитав Джек.

– Мiй друже, – зiтхнув Тiп, – нiколи тобi не бути нiким iншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.

– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер менi все ясно.

– Якщо тобi все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немае нiчого поганого в тому, аби гадати, що тобi все ясно.

– Авжеж, якщо ти допоможеш менi зiп’ястися на ноги, – сказав Джек.

Тiп допомiг Джеку пiдвестися; той пiдiйшов до Козли i потримав ii за голову, поки хлопець кiнчиком ножика свердлив двi дiрочки, в якi й встромив вуха.

– З вухами iй набагато краще! – захоплено вигукнув Джек.

Це були першi слова, якi почула в своему життi Козла, та, сказанi просто у вухо, вони радше налякали тварину, нiж обрадували, i та з переляку вирвалася з рук, та так прудко, що вiджбурнула Тiпа в один бiк, а Джека – в iнший i пустилася вчвал, наче переполохана тупотом власних копит.

– Тпру! – щодуху загорлав Тiп, скочивши на ноги. – Стiй-но, скотиняко!

Та Козла, мабуть, i вухом не повела б, якби не втрапила ногою просто у ховрахову нiрку i не полетiла шкереберть, а наступноi митi вже лежала догори дригом, хвицаючи в повiтрi всiма чотирма ногами.