Вода з каменю. Саксаул у пісках

Будинок убогих притулився до костелу Святого Лазаря по лiвому боцi вулицi Широкоi; йдучи до мiста, Маркiян завше мусив минати духовну семiнарiю, вiн проходив повз примiщення своеi колишньоi альма матер, не озираючись i завше вiдчуваючи, як у грудях ворушиться важкий камiнь кривди.

Новорiчний день iскрився мiцним морозом, пiд банею холодного неба блискотiли мiрiади iскор, снiг засипав Широку вулицю в сажень, у прокопаному тунелi розминалися в тiснотi пiшоходи з колiсними повозами.

Зимовий день у своiй чистотi й свiтлостi був достоту такий, який марився нинi Маркiяновi, коли писав Аннi листа, та не було снiговоi куряви, яка покривала б запоною упряженi парою гнiдих залубницi, – нiчого тепер не було, крiм щемкоi туги, зматерiалiзованоi на клаптику паперу, що, залiплений у конверт, грiв його груди i мучив сумнiвами – посилати чи не посилати, вiдпише йому Анна чи тихцем посмiеться над ним… Господи, та вона, напевно, його й забула!

Маркiян тiльки одним оком глянув у бiк семiнарськоi брами, до якоi крiзь замети була прометена стежка, а краще б i не позирав: з брами прямо на нього виходив син бучацького священика Михайло Базилевич, який колись продав його, не отримавши за зраду навiть срiбняка.

Базилевич побачив Маркiяна, спiткнувся, завертiвся, як ведмiдь на гарячiй плитi, але з обох бокiв стояли снiговi стiни, i вiн мусив iти на Маркiяна, губи його скривилися у вимушену посмiшку, вiн протягнув для вiтання обидвi руки й вигукнув:

– Вiтаю з Новим роком, домiне! Сiйся-родися…

Маркiян не виймав з кишень благенького пальта рук, вони стискалися в кулаки, вiн насилу стримував себе, щоб не вихопити iх i не звалити юду в замет, притоптати там, задушити, напхавши в рот снiгу.

– Я без рукавиць, зимно… – проказав Маркiян, дивлячись упритул на Базилевича, i той поник, знiяковiв вiд синявоi холоднечi Маркiянових очей.

Губи Базилевича сохли, бiлiли, вкривалися смагою, врештi крiзь них прошелестiв шепiт:

– Не дивись так… Я знаю, ти думаеш на мене. Але повiр – не винен я.

– Як ви там живете, питомцi? – перебив Маркiян.

– Молимося… Його ексцеленцiя митрополит Михаiл зобов’язав ректорат семiнарii вiдправляти щоденну суплiкацiю, щоб Господь вiдвернув пошесть. Вже у нас були смертнi випадки. Спочатку нас були розiгнали, а потiм знову почались заняття. Тобi, бiгме, краще, Маркiяне, нема злого, щоб на добре не вийшло.