Вода з каменю. Саксаул у пісках

У глибинi алеi перед в’iзною брамою метушилися слуги бiля вiдкритого запряженого повоза: вантажили на нього скринi й збитi з дощок великi прямокутнi пачки; вiзник стримував коней, готових рушити, слуги прив’язували пачки шнурами до полудрабкiв.

Василевському стала пiдозрiлою ця метушня, вiн кивнув Маркiяновi й притьмом вискочив з брички, вони обидва квапно пройшли алеею, але бiля брами мусили зупинитися: лакеi несли вицяцькуваний золотою рiзьбою портшез, в якому сидiло закутане у бiле фередже, у фесцi з китицею, якесь опудало; лакеi висаджували портшез з опудалом на повiз, вмощуючи його поруч з вiзником.

Тодi радник, забувши про свою поважнiсть i посаду, побiг замковим двором, за ним Маркiян, вони вибiгли сходами на другий поверх; звiдкись долинав п’яний спiв, спiвак фальшував на високих нотах бравурну мелодiю. Василевський на мить зупинився, дослуховуючись, потiм вiдчинив дверi кармазинового залу.

За столом у бароковому крiслi, в якому за поруччя правили туровi роги, сидiв п’яний граф Едмунд Ржевуський, вiн колошматив розчепiреними пальцями волосся, воно липло до чола i скронь, граф витирав сльози i, не звертаючи уваги на прибулих, надривно спiвав.

Комоди, кабiнети були розкритi, шухляди повiдсуванi, стiни голi, тiльки цвяхи стирчали там, де висiли картини, у бiблiотечнiй шафi на порожнiх поличках – вiдбитi в пилюцi слiди книжок.

З кута дивилися на зал чиiсь очицi, Василевський здригнувся, побачивши зiдiотiле обличчя, воно вiдкрило беззубого рота i проказало:

– Gdzie ja jestem, gdzie? No, powiedz mi, paniedzieju…[48 - Де я е, де? Ну, скажи менi, пане добродiю… (Пол.)]

Радник кинувся до Едмунда, потрусив його за вилоги кафтана.

– Хто тут був, хто?!

– А-а, то ти, Тадзю! Ну ходи, дай цалуса… Хто був? Вели-и-кий чоловiк! – пiднiс Едмунд вказiвного пальця.

Василевський кинувся до вiкна. Бiля виiзноi брами вже нiкого не було, за «iндiйським князем» пропав слiд.

– Тадзю, прецiнь вип’емо, мiй дорогий колего, – схопився Едмунд.