Вода з каменю. Саксаул у пісках

Розшматували й Украiну, та вона едина…

Василевський глянув на Маркiяна i аж стрепенувся, побачивши на його обличчi, в зацiплених губах i вилицях непохитну впертiсть, i подумав з насторогою: «Русинський Копiтар, Караджич, Коллар?»

Конi звернули вправо на золочiвську дорогу, пiд гору йшли поволi, сповiльнився ритм розмови i змiст ii змiнився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачiпати бiльше дразливоi теми.

Попереду, праворуч, спиналися пiд круту гору закожушенi густим iнеем терасовi сади; вiд стрижених кущикiв унизу аж до високих пiрамiдальних тополь тильного замкового муру вони пiднiмалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до пiдмурiв’я замку, тремтить, труситься й порошить iнеевим голкопадом.

Василевський знав iсторiю Пiдгорецького замку, вiн знав iсторiю всiх твердинь в Галичинi; Маркiян зацiкавився, радник охоче почав розповiдати. Так, Ренесанс першоi половини XVII столiття. Колиска Яна Собеського, тут його хрестили, а народився вiн в Олеському замку…

– Хмельницький брав Пiдгорецький замок? – запитав Маркiян.

– Було таке… То епiзод, Маркiяне. Обидва замки належали королю, потiм перейшли в спадок його синовi, а той продав iх родинi Ржевуських. Олеський – Станiславу, а Пiдгорецький – Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: скупив сотнi картин – Рубенса, Ван Дейка, Тицiана, Рембрандта, Караваджо, львiвського митця Петрановича, пiдгорецьких майстрiв, зiбрав кiлька тисяч книжок.

Та, невпосидний i баламутний, вiн вiддав усе це добро племiнниковi Леонтiю, а самого понесло десь аж у арабськi краiни. Кажуть, вернувся звiдти, ходить у тюрбанi, дивакуе, бавиться у Запорозьку Сiч у Савранi… Леонтiй пропадае то у Варшавi, то в Краковi, а щоб замок був пiд наглядом, то спровадив сюди якогось свого родака Едмунда…

– Хто ж вiн такий, Едмунд?

– Та нiхто, виродок. То п’е, то оплакуе на людях колишню польську могутнiсть, то надовго замикаеться в замку, i нiхто не знае, що вiн там робить, кажуть – щось пише, то скликае до замку пройдисвiтiв, а тодi книги й картини пливуть чортзна-куди.

Словом, добродушний меланхолiйний злочинець, якому мiсце в божевiльнi.

Бричка зупинилася перед костелом, що виступив з-помiж столiтнiх лип величавим портиком на корiнфських колонах; навпроти костелу, по другий бiк дороги, потягнулася до кручi, над якою зiп’явся двома вежами замок, обсаджена грабиною алея.