Вода з каменю. Саксаул у пісках

Старий бiблiотекар аж тодi зауважив, що сидить у келii сам, коли почув наверху кроки: Слотвiнський ходив по своему кабiнету – нервово, швидко, не дбаючи вже про спокiй сусiда…

…Отець Авдиковський i панiматка прокинулися вiд дзенькотливого стукоту у вiконце. Так завжди – нiгтем вказiвного пальця по нижнiй шибцi давав про себе знати лише Маркiян, коли приiжджав зi Львова до Пiдлисся пiзно ввечерi.

Отже, вiн приiхав, видно-таки, дiзнався про хворiсть батька, хоча отець Семен рiшуче заборонив сповiщати про це свого безпутного сина.

Дiдусь i бабуся пiдвелися, разом пiдiйшли до дверей, вiдчинили. Вiдступилися назад, коли втiшений зустрiччю Маркiян кинувся було iх обнiмати, але подумав, що iм, роздягнутим до бiлизни, незручно по-родинному вiтатися, сказав «добрий вечiр» i навшпиньках пройшов через спальню до своеi кiмнати. Коли вiдчинив навпомацки дверi, помiтив у своiй руцi книжку, яку взяв у Любимського.

«Господи, – жахнувся, – я зовсiм забув про неi, i як тiльки не залишив ii у бричцi Уруського», – i щемко тьохнуло в серцi вiд думки, що мусив би в такому випадку завiтати до Юськовичiв, а так немае причини i не буде…

Зайшов до кiмнати, бабуся принесла засвiчену лампу i тихо вийшла, не сказавши й слова.

Читав iз захопленням i подивом; заглиблюючись щораз далi в поему, вiдчував, як вiд серця вiдтае все, що прикипiло до нього за днi тривоги, розпачу й журби, накип той спав нарештi з душi, мов на пустельному березi озера брудне лахмiття з мандрiвника, який пiсля виснажливого переходу побачив чисте плесо й занурився в криштальну, свiжу воду.

Маркiян купався в тiй водi всю нiч; вигорiв гас у лампi, вiн засвiтив свiчку; очищувався, мiцнiв, мандрував крiзь нiч разом з козаком Енеем по всiй широкiй Украiнi i зрiв ii, знедолену й прекрасну, вiд Ворскли до Днiстра, слухав чисту мову, пив ii i в незмiрнiй радостi пересвiдчувався: е вона, i вiн, оглушений темрявою рутенець, який забув свiй родовiд, належить до могутнього й живого народу, котрий iз святоi Полтави дав про себе чути на весь свiт величною поемою Котляревського.

Перед свiтанком Маркiян закрив книжку i прошепотiв слова поеми, мов клятву:

Любов к отчизнi де героiть,

Там вража сила не устоiть,

Там грудь сильнiйша вiд гармат…

Короткий мiцний сон перервала притишена й пересипана шепотами метушня у спальнi.