Вода з каменю. Саксаул у пісках

Маркiян притьмом одягнувся i, пройнятий незрозумiлою тривогою, прочинив дверi.

Отець Авдиковський i панiматка стояли бiля порога, одягнутi в чорне, дiдусь обережно, щоб не грюкнути, натискав на дверну клямку, палиця у другiй руцi тремтiла; бабуся, згорбившись, тримала пiд руку панотця i переривчасто зiтхала, схлипуючи, вони не бачили Маркiяна, який стояв позаду з простягнутою вперед рукою.

Маркiян зрозумiв. Згадав учорашню холодну зустрiч з дiдом i бабою, тепер побачив iх упокоренiсть, чорний одяг, жалобну похилiсть i скам’янiв вiд болю, а з того болю, нестерпного i безнадiйного, виростав ще пекучiший, i хлопець видихнув його з себе надривним криком:

– Чому без мене? Чому без мене?

Бабусина голова затiпалася на плечi в отця Авдиковського, отець повернувся до Маркiяна i сказав упалим голосом, блукаючи поглядом по долiвцi:

– Вiн не хотiв, щоб ти…

Маркiян кинувся, вiдсторонив дiда й бабу вiд дверей, вибiг з дому i, завернувши поза плебанiю, помчав сосновим лiсом.

Через засiянi поля, кукурудзиння, через затуглi вiд морозу торф’янi луки бiг розхристаний, не вiдчуваючи свого тiла, тiла не було, iснувала лише палюча свiдомiсть, яка спопеляла його невкаянним каяттям:

«Прости м’я, отче, бо ся каю, жалем серце мое прозябае… твоi нiженьки сльозами зливаю, ах, прости синовi… прости синовi… прости синовi…»

Батько лежав у трунi, вмиротворений, тихий, ласкавий, – вiн простив уже всiм i вся. Сестри i брати розступилися, пропустили до труни Маркiяна, вiн провiв поглядом по iх сумних обличчях, шукаючи просвiтку прощення в очах; сестри й брати, молодшi за нього, по-дорослому прощали Маркiяновi; бiля узголiв’я покiйника стояла мати, дивилася на сина, та в ii очах вiн не знайшов прощення.

Маркiян вклякнув, притиснув затиснутi кулаки до грудей, прошепотiв:

– Я викуплю свiй грiх… Усiм життям викуплю.

Хтось поклав на його плече важку руку. Повернув голову. Бiля нього стояв дiдич Княжого, вiце-маршалок Галицького станового сейму Тадей Василевський.

– Встань, Маркiяне, – сказав. – Я не дам пропасти сiм’i отця Семена. – Потiм глянув на вдову. – І не шукайте, родино, тут винуватця. Винуватець поза цим домом.

Пiсля похорону Тадей Василевський мовив до Маркiяна:

– Ходи зi мною, тобi треба трохи розвiятися. Спочатку поiдемо в Пiдгiрцi, а потiм я знайду для тебе дiло.

Маркiян був слухняний, мов хлопчик, здавалося – вiн дасть себе повести за руку.