Вода з каменю. Саксаул у пісках

Засовався, щоб пiдвестися назустрiч несподiваному гостевi: Слотвiнський мешкав наверху, його кабiнет розмiщався над келiею бiблiотекаря; директор ходив скрадливо, щоб не порушувати спокою Любимського, але до нього в келiю не заходив нiколи, по службi звертався тiльки в бiблiотечнiй кiмнатi. Слотвiнський, якого недавно запросив на посаду директора куратор Закладу Генрiк Любомирський, застав уже тут Любимського i ставився до нього вельми шанобливо, однак мовчазнiсть старого i вiк, а також його малоросiйськi лiтературнi зацiкавлення пролягли певною межею мiж ними обома, хоча директор був задоволений, коли Любимський хтозна й як дiставав для бiблiотеки книги й журнали харкiвських та петербурзьких видань.

Любимський не сподiвався побачити Слотвiнського у себе в гостях, та не iз запобiгливостi перед своiм начальником поривався встати: вiн зрадiв, що цей учений чоловiк, який досконало знае слов’янськi лiтератури, а в своему «Науковому часописi» помiстив дослiдження Івана Могильницького про руську мову, таки вирiшив переступити ту межу, котру вiдчував i Любимський.

– Сидiть, сидiть, пане магiстре, – пiдiйшов ближче Слотвiнський i поворухнув закрученими вгору вусами.

«Оце й усе, що залишилося вiд його родового шляхетства, все iнше – великопанське – поглинула наука», – подумав Любимський i добродушно посмiхнувся, згадавши побрехеньку, буцiмто директор, будучи ще урядником магiстрату, нiяк не мiг зробити службовоi кар’ери: уперто не голив вусiв, а цiсарський уряд не дозволяв урядникам iх вiдпускати.

– Я радий вас вiтати в себе, – погасив усмiшку Любимський, помiтивши, що директор чимось стривожений, вуса в нього рухалися, дотикаючись то до однiеi, то до другоi нiздрi. – Прошу сiдати, хоч нема де… хiба ось тут, бiля мене.

– Нi, нi, – пiдвiв руки Слотвiнський, – я не на посиденьки… Ви нiчого, очевидно, ще не знаете, я теж знаю мало – тiльки-но почув i не маю з ким подiлитися… У Варшавi повстання…

Любимський рвучко схопився з лiжка.

Вiн якусь мить нерозумiюче дивився на директора, нiби не розчув, потiм його очi молодо зблиснули, вiн нiби ще раз за свое життя почув торжествуючий клич «Vive la revolution!»[45 - Хай живе революцiя! (Фр.)]; Любимський затулив долонею обличчя, немов ураз засоромився молодечоi втiхи, яка так не гармонувала iз зморшками й мiшками пiд очима, i довго так стояв не рухаючись. Слотвiнський спочатку подумав, що старий плаче.