Вода з каменю. Саксаул у пісках

Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега i закiптюженим, складеним iз кiлькох шибок вiконцем заздрiсно дивилася на бароковi капiтелi колон Низького Замку, на великi вiкна й балкони, пiдпертi атлантами. Арониха розвiшувала мокре шмаття на шнури – в неi був буднiй день, i ii не обходила християнська недiля; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну i сигари. Вiн дуже здивувався, побачивши, що Агасфер пiдходить до його трафiки[44 - Єврейська крамничка.] – нiхто ж бо нiколи не бачив, щоб старий курив.

Арон вдавав, що не помiчае Агасфера, йому нiяково було дивитися цьому дивному чоловiковi в очi, якими вiн немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свiй подив, уперше почув його голос:

– Ароне, – прошепотiв Агасфер, нахиляючись до трафiкаря, – ти еврей i мусив би знати, чому мене називають Вiчним жидом?

Арон розкладав на столику крам i не пiдводив голови: старий постоiть трохи й пiде.

Але Агасфер не вiдходив, чекав вiдповiдi.

Що було робити: трафiкар розiгнувся, якийсь час дивився крiзь примруженi повiки на старця, погладжуючи бороду, врештi посмикав себе за пейси, що викручувалися з-пiд ярмулки, мовив розважливо:

– Кожен, хто хоче бiльше знати, нiж знае, мусить читати Святе Письмо.

– Я не вмiю читати, – зiтхнув Агасфер.

– Хто не вмiе читати, той умiе слухати, – пiдвiв пальця Арон. – Але знаеш що: спитай про це краще у Вольфа на Личаковi, ти заходиш до його цукернi.

– Вiн дае менi булочку, але говорити зi мною не захоче – Вольф багач.

– Тодi зайди до рабина в синагогу Золота Роза, той все знае.

– Рабин теж не захоче вести зi мною балачку, я ж не еврей.

– А хто ж ти? – Ароновi ставала вже цiкавою розмова з Агасфером, якого знае скiльки живе, а голосу його не чув нiколи.

– Я не знаю. Я цiсарський… Ти, Ароне, бiдний, але тобi лiпше: знаеш, що ти еврей, пам’ятаеш своiх батька, матiр, ходиш на iх могилки, а в мене пропала пам’ять на те, що було, забутий мiй рiд, усе забуто, а я живу, здаеться, вiчно, i смертi нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, i жодного проблиску немае в темнiй пам’ятi, а коли питаю когось, хто я, менi кажуть: цiсарський…

Арон уважно слухав старого i ледве вловлював, що вiн говорить; Агасфер мiшав польськi, русинськi, нiмецькi слова, вiн не мав навiть своеi мови – не тiльки роду.

– Воно, напевно, так i е, – вiв далi Агасфер. – У пiдвалi на Пекарськiй я маю тапчан, пiдвал теплий, i нiхто мене звiдти не виганяе.