Вода з каменю. Саксаул у пісках

Це порятувало на якийсь час Сухоровського i його компанiю, шеврони похвалили за це отамана, а потiм самi злодii не були з того радi, бо Мiхал усе рiдше задумував нiчнi вилазки на щедрi грабунки, а про деннi – на базарах – уже й слухати не хотiв; спаскудився отаман тим дурним театром, розпродував бльочки на Хорунщизнi та Льоншанiвцi, а волоцюги без нього були геть безпораднi.

Сухоровський сидiв у крiслi, дивився на заставлену декорацiями сцену, де нинi мало вiдбутися таке миле глядачам i йому самому дiйство, i вiдчув у серцi велике вдоволення, що зробив це, що трохи дав замореним роботою людям iнакшоi недiльноi втiхи, нiж горiлка i вино; сам же тiеi втiхи не мав нiколи або ж збирав тiльки крихти – вiд iнших; таке було його життя, що хоч сядь та й плач, а тепер, через цю кляту холеру, ще гiрше буде.

Не хотiв нiчого згадувати, нi за чим не жалiв, хiба тiльки за тим, що довго або й нiколи вже не сидiтиме тут, у цьому крiслi в передньому рядi, i аж тепер утямив, що тiльки цьому гмаховi[35 - Будинковi (пол.

І чого ж то так? Чого – так?.. Адже життя починалося зовсiм iнакше – i, може, я був би нинi не гiршим, нiж Фредро, а таки не гiршим, Фредро знае тiльки аристократiв, а я i панство знаю, i простолюд.

Нi, таки нiчого не хотiв згадувати. Завтра йому за нинiшню гранду надiнуть бранзолети; не могли впiймати його на дiлi, всиплять йому тепер за все разом.

Їде жовнiр вулицею, не зайшло ще сонце,

Виглядае дiвчинонька в кватирку-вiконце.

– Добрий вечiр, панi моя, прийми мене на нiч,

А я тобi з серця свого вiддам «на добранiч».

– Злiзь iз коня, жовнярику, та прошу до хати.

Поговоримо з тобою, заки прийде мати.

Летить ворон чорнокрилий та летячи кряче,

Не едная дiвчинонька за жовнiром плаче…

Сухоровський наспiвував пiсню, яка мала нинi прозвучати зi сцени, вона була довга i хотiлося ii спiвати всю до кiнця, та почув серед тишi вкрадливi кроки, схопився – це лямури! – кинувся до сцени, там, над колосниками, в даху отвiр… Але почув голос i спинився.

– Це я, Мiхале Сухоровський, директор театру… – Камiнський зупинився поодалiк, похитав головою. – Що ж ви наробили, негiднику? – Пiдiйшов ближче, сiв у те крiсло, де сидiв Мiхал, i бiдкався: – Це ж вам не Клепарiв, а театр.