Вода з каменю. Саксаул у пісках

Добре сказав Сковорода. А «Енеiду» я вам позичаю. І… вибачте, колего, я втомився.

Маркiян вийшов iз Закладу Оссолiнських з дивною полегшею на душi. Пригнобленiсть, яка тяжiла над ним, тиснула почуттям безвиходi вже довгий час, придавлювала прокляттям батька, враз зсунулася з плечей, немов тягар зменшився наполовину, – ба нi, тягар був такий самий, але порiвняно з тим, який пронiс на собi цей старий чоловiк, здавався малим, мiзерним, i Маркiян засмiявся, втямивши, що лиха ще й не було, воно лише гряде, i треба бути до нього готовим – треба уподiбнитися кременевi, в якому притаiвся вогонь.

Вiн iшов навмання Палацовою вулицею в бiк касино Гехта, сам не знав, чому йде в той бiк, певне, тому, що в тiй сторонi, далеко за мiстом, святкували нинi недiлю i Пiдлисся, i Княже, а йому треба до батька.

Назустрiч iхала бричка. Вiзник чомусь ii раптом зупинив. Зупинився i Маркiян, сторопiв: на нього дивилася з-пiд широкополого капелюшка з вуаллю панна, вона мала великi темнi очi й печально закроенi уста: панна була гарна й нiжна, вона вiдхилила вуаль, придивляючись до юнака, i вiн зрадiв, що в цьому темному довколишньому свiтi iснуе свiтло й чистота, i задивився на незнайому, вдячний iй за цю мить краси.

Маркiян чекав, поки бричка рушить, бо сам перший не мiг пiти, знав-бо, що нiколи бiльше не побачить цiеi дiвчини, а мусить ii образ запам’ятати, щоб свiтився в ньому, коли стане сутiнно. Панна посмiхалася й повернула голову до старшого добродiя, який сидiв поруч.

– Ви не впiзнали мене, Маркiяне? – заговорив добродiй, перехиляючись через колiна дiвчини.

– Пан Уруський?!

– Прецiнь я… А чого ви такi заклопотанi? Чи, може, побачили гарну панянку й ослiпли? Це моя племiнниця Анна… Щось переказати вашому дiдовi?

Маркiян зам’явся, панна посмiхнулася до нього, i це додало йому смiливостi. Вiн попросив:

– Вiзьмiть мене з собою… Менi треба до батька.

– З приемнiстю. Сiдайте, мiсце е.

Роздiл четвертий

Розлючений натовп, якому вiдiбрали можливiсть насолодитися наперед оплаченим театральним видовищем, спам’ятався, коли побачив кров.

Потоптанi, з закривавленими обличчями й руками охоронцi порядку борюкалися пiд сотнями нiг, розпачливо кричали, повзли униз по схiдцях, пiднiмалися й падали знову, та врештi юрба, перелякана тим, що вчинила, розступилася; полiцаi, без кашкетiв, зброi i регалiй, повзли по бруку, немов черв’яки, стогнали, пробували стати на ноги.