Вода з каменю. Саксаул у пісках

Вiн стрелив нагайкою, здибив коня, чорна лють i вiдчуття безмежноi свавiльноi сили нуртували, казилися в ньому; вiн роздирав вудилами коневi морду, кiнь пронизливо iржав i крутився пiд вершником, тратуючи переднiй ряд; люд сахався, готовий розбiгтися навтiки перед страшним i диким Юрiштаном, здерев’янiли й Маркiян з Іваном, та вiдступати було вже нiкуди, майдан обступили кiннi пушкарi.

Тодi з-помiж лип вийшли три легiнi в незаперезаних сорочках поверх холошень: середнiй – високий i плечистий, з кучерявим волоссям – мав зв’язанi назад руки, а у крайнiх руки були зовсiм чорнi – нiхто не мiг зрозумiти, чому вони такi.

Ззаду йшло п’ять драгунiв. Смертники наближалися до шибеницi.

Юрiштан змахнув рукою, з натовпу вибiг пушкар iз запаленим смолоскипом у руцi, вiн дотикнувся ним до чорних рук Джурака i Риндзяка, i вони спалахнули, мов факели, – були облитi смолою.

Повiльно наближалися до шибеницi, руки в опришкiв горiли, горiло четверо рук, якi вбивали багатiя Кундака, а парубки мовчали, навiть не писнули; в одного рука згасла, вiн притулив ii до палаючоi, щоб загорiлася, i йшов.

«А ми читаемо про Муцiя Сцеволу i дивуемося мужностi римського плебея, який спалив собi руку на очах у етруського царя Порсени, – плакав сп’янiлий Маркiян у кнайпi на Личаковi, а Михайло Базилевич спiвчутливо похитував головою. – Читаемо й не знаемо достоту, чи був такий, я ж бачив нашого – живого».

Засудженi пiдiйшли до шибениць i стали бiля пнiв, укопаних пiд стовпами, руки в опришкiв горiли, один мовчав, зцiпивши зуби, другий уже жалiбно скавулiв, схлипував натовп.

До мiсця страти пiдiйшов актуарiй циркульного суду i зачитав вирок, опришки самi поставали на пеньки, i тодi середнiй – був це Мирон Штола – промовив голосно:

– Люди! Не бiйтеся катiв-кровопивцiв, бийте самi грдлiчкiв i юрiштанiв, бо ми вже не зможемо бiльше. Бийте iх, як б’е Кармалюк на Украiнi, таж не вiвцями есьте!.. А ти, – звернувся до Юрiштана, – розв’яжи менi руки! Я сам…

Маркiян стояв iз зажмуреними до болю очима, Іван тремтiв i тримався за Маркiянове плече, йому пiдгиналися ноги.

Коли розплющили очi, три опришки гойдалися на шибеницях, пушкарi гасили вогонь на руках убивцiв Кундака, щоб не загорiлися стовпи.

Любимський сидiв i слухав, затуливши долонею обличчя, а як Маркiян замовк, сказав:

– Мовив Сковорода: «Чим житиме народ, коли в нього не стане меча? Та коли вiн матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподiбниться кременевi, в якому притаiвсь вогонь».