Чотири шаблі

Шахай показав рукою навкруги.

– Ось тi, що приiхали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд телеграфiста на станцii повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззброiти.

– Може, iм, понiмаеш, теж треба зброi вдома? – сказав Остюк.

– Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони iздять ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемагае. Годi тобi згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя – ось найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай кажуть, де справедливiсть.

Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i пiд ними на двох возах кулемети. Хазяi коней поважно ходили навкруги, лускаючи насiння, i груди iхнi розпирало чекання.

– Здоровi були, – сказав Шахай привiтно.

– Здоров, – вiдповiв йому Шворень – рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту.

– Мовчи, дурень! – крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. – Ми приiхали, – притишив Санька голос, – приiхали з усiею бандою. Нас двое та Виривайлiв аж четверо, Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi.

– Сила велика, а головне – надiйна, – промовив Шахай, ручкаючися з усiма названими людьми, – я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi.

– А кулемети?

– І кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з людьми.

– А ми? – запитали Остюк та Марченко.

– Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав.

Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках – на прапори, i вiтер над ярмарком – на гомiн i шум армiй.

До церкви люди посходилися, як на Великдень. Церкву колись будували ще запорожцi – вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б хисту й нинi. Все окували залiзом.