Чотири шаблі

Навiть панiкадило було такоi неймовiрноi ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозькоi вiдбилися на церквi. Ікони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового отамана, з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих чорних лицарiв, уквiтчаних оселедцями, в козацьких свитах – лицарiв жорстоких та вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним – часто з презирством до молiльникiв, iнодi – вибачливо, рiдко – з потуранням.

Та парафiяни вже позвикали до своiх iкон.

Ой скинемось та й по таляру

Та купiм коня отаману!

Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявно не хватало. Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: iм треба бiльше свiтла. Але церкву не було вже давно й так освiтлено. Хiба що запорожцi, повертаючися з морських походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали iм же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни.

Ой скинемось та по другому

Та купiм коня з попругою!

Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свiчок – вiд святоi Варвари до iкони Покрови, де в натовпi стояло чимало чорновусих козакiв з булавами й перначами. Його не заспокоiло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвенiли вздовж i впоперек, по закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за Галатом.

Жарти поганi, коли справляе весiлля сам Шахай!

Купiм коня та вороного

Та й поiдемо в чисте поле!

Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби виповнилася жовтим жаром. Вiн лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався, наче жив багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла крiзь вiкна.

Поiдемо та в чисте поле,

Та в чисте поле, в дiбровоньку!

Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помiтити когось в церквi – того, хто прийшов до Галата, – вiн не помiтив.

Люди стояли не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це – Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумiлий, простий i гулящий. Дiвчина заступила дорогу Галатовi. Соромлива хупава дiвчина подивилася в його чорнi очi, як у криницю з холодною водою. «Вийдеш, Хомо, на вулицю? Як я за тобою скучила!» – «У церкву несе тебе, Васько», – пробурчав Галат. Узявши за рукав дiвчину, вiн повiв ii на крилас.