Вибрані вірші

], —

Лиш Сонячнi Кларнети[4 - Свого часу Володимир Юринець у книзi «Павло Тичина. Спроба критичноi аналiзи» (Харкiв, 1928) писав про цi рядки таке: «Автор намагаеться знайти якийсь величний символ для свого космiчного вiдчування, перед ним стоять для вибору великi космiчнi концепцii минулих вiкiв: олiмпiйська, що персонiфiкуеться в Зевсi, орфiчна – в Панi, i гностично-християнська – в iдеi Духа… Вiн не вибирае жодноi з них… Сонячнi кларнети – це щось нiби нове, атеiстичне, безбожне, воно нагадуе сонячнi концепцii фейербахiанськоi школи, коли нiмецькi iнтелiгенти – iдеологи революцiйноi буржуазii – поривались до iсторичного дiла».

].

У танцi я, ритмiчний рух,

В безсмертнiм – всi планети[5 - Уся ця поезiя Тичини, зокрема ii початковi рядки, виразно перегукуеться з поезiею Тичининого улюбленця Рабiндраната Тагора «Одухотворенiсть» (1900). Пор.: «Цей дух, це життя, що дано чоловiку, – / На бiлому свiтi було споконвiку. / Усе вiн створив у безмежжi всесвiтнiм. / Вiн – танок стихiй у чарiвному ритмi, / Вiн – в радостi жити, у спiванцi раннiй, / У кожнiй пилинцi, в билинцi останнiй, / У вiтах, у квiтах, в дощi i в осоннi, / В смертей i народжень неситiм бездоннi, / В припливахвiдпливах – у вiчному русi, / Вiн душу мою танцювати примусив» (пер.

Вiктора Батюка).].

Я був – не Я. Лиш мрiя, сон.

Навколо – дзвоннi згуки,

І пiтьми творчоi хiтон[6 - Хiтон – льняний або вовняний одяг у формi шматка тканини, що закрiплюеться на лiвому плечi й пiдперезуеться поясом.],

І благовiснi руки.

Прокинувсь я – i я вже Ти:

Над мною, пiдо мною

Горять свiти, бiжать свiти

Музичною рiкою.

І стежив я, i я веснiв:

Акордились планети.

Навiк я взнав, що Ти не Гнiв, —

Лиш Сонячнi Кларнети[7 - У поезii одного з улюбленцiв Тичини Емiля Верхарна «Дикий чернець» е слова: «Не знають iншого вони для себе Бога, / Окрiм жорстокого i мстивого та злого». Можливо, саме цi слова Верхарна вiдлунюють у прикiнцевих рядках поезii «Не Зевс, не Пан…»).].

    1918

ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ…

Закучерявилися хмари.

Лягла в глибiнь блакить…[8 - У 1962 роцi Тичина писав у своему щоденнику, як вiн створив цю поезiю: «…я лiг на траву горiлиць проти неба, пiд голову поклав книгу Дмитрiя Ростовського. Хмарки пливли по небу бiлi. А потiм все бiльше стало iх i бiльше. І у мене в головi першi рядки ще не написаного вiрша забринiли. І я, прийшовши додому, записав iх: “Закучерявилися хмари. Лягла в глибiнь блакить”».